— Я не голодна. Дякую...
— Не погордуйте, — кидає слівце й Надія. — Може, у вашім домі й ліпші...
Ликера бере ловкенько, виделкою, надкушує лише скраєчку й великодушно мовить:
— Смачні, смачні... Учора ми обідали в графів Толстих, то Анастасія Іванівна...
— Чому це ви всміхаєтеся? — спитала його Надія. — Згадали якусь смішну історію?
— Ні. Уявив...
— То розкажіть.
— Хай потім. Іще не час...
— Беріть узвар. Із наших груш, мотронівських, — припрошувала люб'язна пані Олександра.
Він брав і їв, гамуючи у грудях сміх...
...З коханням не жартують, як і з вогнем. Та сценка, що уявив Тарас під час обіду в Стрельні, не йшла йому із голови. А ще картина лугу з Ликерою посеред квітів... А ще — вони з дівчатками вертають із прогулянки... Де б він не був, що б не робив, стояли перед очима ті дачні дивні видива, її лице, постава, коси, усмішка!.. Він навіть чув Ликерин голос, коли вона була за двадцять верст від нього. В її устах слова забарвлювалися, ставали зовсім іншими, так ніби їм передавалась частка її душі. Душа ж дівоча, змучена сирітством, рабством, була якась туманна і таємнича. Може, не міг її пізнати, бо насторожувалася і замикалася, як тільки він підходив, а може, в ній бродило все, влягалося, як то буває в молодості...
На третім тижні він зрозумів, що любить її всім серцем, що без неї йому не буде щастя на цій землі!.. Згадав Катрусю, Нижній і засмутився. Холодом йому війнуло в душу. Ликера гарна і молода, а він... За Каспієм та за Уралом розвіялася його весела молодість, найкращі його літа!..
У Стрельну їхав з острахом. Плив пароплавом то надто швидко, то ніби геть на місці... Від моря йшов, як не своїми... Господи, навіщо ти в любові змішав печаль і радість, порив і страх, велике й нице, щастя й найтрагічніше, що є в житті!..
На луці шукав очима марно її, дівчаток. Трави стояли щіткою. Ще де-не-де яскрів жовтець... На яворі охрипло кахкав лискучий крук. Наврочить йому, поганець!..
Любу свою застав на ґанку — мов солов'я в калині. Сиділа й тьохкала, неначе знала, що він летить, що серце вже круг неї в'ється:
Де мій милий чорнобривий
Коня напуває?..
Забувши свої літа, підкрався і налякав:
— А де ж твій милий?
Зойкнула, та не втекла, всміхнулася своєю диво-усмішкою.
— Що пані?
— Снідають.
— Ходімо в сад.
— Не можу...
— Чому? — нахмурив брови.
— Робота є — витрушувати доріжки, — зітхнула.
— Важко тобі у них? — кивнув на дім.
— Підлогу мию, воду ношу цеберками, доріжки чищу та килими, ще й подаю обідати...
— Що платять тобі за це?
— На місяць два карбованці.
Сів поряд. Наймичка і сирота... Якраз така, яку хотів узяти собі дружиною, порятувати, визволити, зробити, у міру сил, щасливою...
— У тебе є хтось із рідні?
— Не знаю... Були колись... Я змалку все при панах...
— А хочеться тобі на волю?
— Певно... Хоча й боюсь...
— Од волі нема на світі кращого! — промовив палко. — Досі, як пригадаю той день, ту мить, коли мені вручили вольну, від щастя плакать хочеться!..
З великих карих її очей скотилася важка сльоза. Вона й розбила його страхи, прогнала останні сумніви.
— Поклич мені, будь ласка, пані Олександру.
— На рандеву? — всміхнулася.
— Ні, діло маю. Хочу поговорити.
— А пан Куліш?..
Ревнує вона, чи що? Його ніхто ніколи не ревнував!.. Хіба княжна Варвара, в Яготині...
— Куліш такий упевнений в своїй вродливості й непереможності, що не повірить, навіть коли побачить на власні очі, — пожартував.
Вона звелася швидко — мов здогадалася, про що він хоче поговорити, — й пішла у дім, як попливла. Дивився вслід, і холод знов підступив йому до серця. Така ж бо гарна і молода! Відмовить йому як стій...
— Чого це ви не йдете в хату? — сполохала його думки, поставши в дверях, Олександра. Відколи горшки побили з Пантелеймоном, вона, як хмара, ходить.
— Хотів із вами погомоніти о важнім ділі...
— Добре. Пройдемо в сад?
Йшли мовчки. Вже, коли ніхто не міг їх чути, Тарас сказав:
— Приїхав оце Ликеру сватать.
— Ликеру? — стала, немов спіткнулась об ті слова. — Ликеру?.. Це кепський жарт!
— Я не жартую. Хочу просити вас допомогти мені у цьому ділі...
В саду так стало тихо, що чути було джмеля на квітці.
— Ні, ви берете мене на кпини, — мовила. — Це ж нісенітниця!..
— Чому? Вона така ж людина, як я, як ви...
— Напевно... — скривилась Олександра. — Проте для вас, Григоровичу, потрібна жінка не будь-яка — розумна, чесна, вихована!..
— Ликера знає грамоту і не дурна, охайно ходить...
— Що ви про неї знаєте! — зірвалась Олександра. — Вона пуста, розбещена...
— Я не помітив.
— Можете спитати тут усякого, — скривила губи в посмішці, — і вам напевно скажуть, що всі лакеї носять їй у кишенях м'ясо із панських кухонь...
— Гарна!
— Вам це байдуже?
— Гірше, якби пани приносили. Ці бугаї... Пробачте!
Вона мовчала довго. Йшла поряд з ним алеєю, не сміючи підвести зір.
— Як жінка, вона, звичайно, звабна... Хоч не красуня, — мовила. — Проте цього замало, щоб стати вам дружиною. Заждіть! — спинила його протест. — Ви з нею не зможете піти в театр або в салон на вечір, бо скрізь вона...
— Якщо проста, то й не людина? — спахнув Тарас. — Навчиться панських штучок! В салонах тих красуються такі дурепи...
— Згодна. Є і дурні, — всміхнулась Олександра. — Та вам розумну треба. Щоб не ганьбила ім'я Шевченка, знаного по всій Русі!
— Таку, як ви?
Промовчала. Йшла, похиливши голову, немов несла на плечах камінь.
— Я не хотів образити вас, Олександре... — тихо сказав Тарас.
— Нема образи в цьому, — всміхнулась гірко. — Справді, якби була я вільна... — почервоніла.
— Я знав, що вашим коштом я мав поїхати у вічний Рим, — признався.
— Хто вам сказав? Пантелеймон? — нахмурилася.
— Забіла Віктор... Треба мені женитися, — торкнувся її руки.
— Ви любите її?
— Люблю.
— Така на світі несправедливість...
— Мені вже сорок сьомий, а й досі без домівки та без сім'ї...
Спинились біля лавочки. Проте не сіли. Мовчки, мов відпливаючи кудись одне від одного, дивилися в зелену далеч лугу.
— То я піду... — сказала тихо Олександра й оглянулася на двір, де чистила доріжки наймичка.
— Пришліть сюди Ликеру.
— Заждете, поки вмиється? — сяйнула гострим поглядом.
— Їй добре й так.