А вранці, ледь розвидніло, прощався з домом Щепкіна; і з ним самим. Старий актор зібрався у Ярославль, він — в інший бік, де мав давно вже бути.
До пошти мовчки їхали. Лише коли поклали на дах карети речі, Семенович обняв Тараса, поцілував і мовив:
— Нехай щастить тобі, мій добрий друже!
— Спасибі за все, за все!.. — розчулено гукнув Тарас.
Ямщик піднявся на передок, взяв батога. І Щепкін запоспішав сідати.
Коні рвонули з місця...
Коли-то знову стрінуться?..
Їхав Москвою вранішньою, а був уже в Санкт-Петербурзі. Правда, не міг побачити його виразно, чітко: за одинадцять років, — та, власне, всі тринадцять, — відколи він поїхав на Україну! — геть призабув. Час трудиться — стирав щось, щось вимальовує на тому місці... Вчора він стрівся з дядьком княжни Варвари, якого часто згадували в Яготині. Пробувши тридцять років на каторзі та на засланні, князь доживає вік у Москві... Сергій Волконський, декабрист, засуджений царем до страти!..
Москва пливла, відходила у тихий, добрий спомин. Старий Михайлів кучер мугикав щось собі під ніс. Він знав, що поїзд іще не скоро, й не поспішав...
Раненько мав прийти до Щепкіна Михайло Олександрович і принести "Івана Гуса", якого ніби десь відшукав новий знайомий Бартенев... Ні "Гуса", ні Михайла!.. Коли добув, то передасть йому у Пітер Ґалаґаном, який узавтра їхатиме...
Вокзал зустрів багатолюддям. Публіка сюди приходила на рандеву, оскільки і сам вокзал, і поїзд, і залізниця були ще всім удивину. Йому казав хтось, що по неділях тут навіть грає музика:..
Забравши свою мізерію і попрощавшись з кучером, пішов шукати якусь харчевню, щоб підживитися. Харчі він мав у саквояжі, та шлях був довгий, а поїзд не диліжанс: хто знає, як він їде і де спиняється... Дорогу цю збудовано, коли Тарас тягнув носок за Каспієм, і зараз він уперше мав довіритися огненній силі локомотива. Дива! Узавтра ввечері він буде вже на березі ріки Неви, обніме Лазаревського! Михайло жде. За муки його солдатські господь послав такого друга вірного. М'який, тихенький, навіть сором'язливий, а діло робить вперто, не відступаючи, не даючи спокою іншим....
До поїзда було ще мало не дві години. Добре, що взяв квиток заздалегідь. Семенович потурбувався. Він їздить часто, знає...
— Христос воскрес! — почулось раптом поряд. Звів очі — леле!..
— Як ви тут опинилися?
— Надумала провести вас, — всміхнулася йому Марія. — Ці сухарі учені не догадаються...
— Михайло Олександрович мав підійти до Щепкіна, — сказав Тарас.
— Він був... як ви поїхали, — скривилася, мов укусила кислого.
— Не знаєте, знайшов мого "Єретика", або "Івана Гуса"?
— Так.
— От спасибі за новину!
Ввійшли в приміщення і посідали на вільну лавку. Марія так дивилася на нього сяючими очима, що він одводив погляд.
— Ви теж з панів? — спитав, аби поставити між ними щит.
— Та ні, проста козачка.
— Такими будуть усі мої землячки, коли дамо їм волю... — подумав Тарас уголос. — Бо воля — це як сонце в душі людини. Вільного по ньому видно — світиться...
— Я теж свічусь?
— Ви — сяєте!
— А він казав, що темна...
— Хто?
— Чоловік...
— Він, серденько, недобачає. Прости його.
Сиділи довго мовчки. Нарешті, він зиркнув на неї і стрів її сумний і світлий погляд, що проникав у саму душу. Господи!.. Аби здолати чари, спитав грайливим тоном:
— Ви не забули, що обіцяли мені при першій зустрічі?
— Що?
— Оженити мене у Прохорівці або в своєму Згарі.
— Не мудре діло... Жити по тому мудро... — мовила. — Приїдете, то оженю! — всміхнулася.
Чомусь од тої усмішки йому зробилось сумно... Де Згар, а де Новопетровський форт!..
— Про мене ви дізналися од Максимовича?
— Ні. Я сама читала і уявляла крізь сльози вас... Ще дівчиною...
У залі раптом почався рух.
— Напевно, поїзд? Треба мені вже йти... — підвівся. Вона дістала хусточку і втерла очі. Потім всміхнулась якось гірко і запитала:
— Можна поцілувати вас на прощання?
Тарас не встиг відповісти. Впилася в губи, вирвалася — сама від себе — й швидко пішла з вокзалу.
Поїзд прогуркотів за вікнами, протяжно свиснув, пирхну і зупинився. Вдарив вокзальний дзвін...
Лежав, лічив удари, що долинали із Петропавловської, і слухав біль, що не вгавав у грудях...
Уранці забіг його провідати Гриць Честахівський.
— Ну, як? — спитав.
— Як бачиш... Немає волі?
— Кажуть, що буде в піст.
— Пілати!
— Їм не пече.
— Я ждав, я знаю...
— Що я тебе проситиму, — присів Грицько на ліжку, — не переймайся так дуже цим. Ти хворий, тобі одужать треба...
— Коли ж не можу!..
— Вчора дув з півдня вітер... Пахла в саду кора... Що чути від Варфоломія? Вже сторгував той грунт побіля Канова?
— Не знаю, — сумно сказав Тарас. — Чи він всього не пише, чи сам нічого там не збагне... А це мовчить...
— Весною поїду я! — рішуче сказав Грицько. — Коли тобі до серця ота земля під Кановом, то буде вона твоєю. Як звати те урочище?
— Гора Чернеча... З неї чудовий вид на Задніпров'я, і сам старий Славутич біля підніжжя тече широко й вільно!..
— Видужуй тільки швидше.
— Не знаю... Щось мені недобре, Грицьку... Думки сумні приходять до голови...
— Ти ліки п'єш?
— Що толку з того!.. Гіршає мені весь час...
— Весна уже не за горами. Вирвешся на Україну — враз оживеш.
— Хоч глянути б з тих гір на світ!.. — зітхнув Тарас.
— Надивишся, — торкнувся його руки. — Якщо до квітня місяця твій брат не купить грунту, покину все й поїду! Притихли. Теплий квітень був ще такий далекий...
— Ти не забув, як ряст цвіте? — спитав Тарас. — А сон-трава!..
— Мені стоять перед очима зелено-сині луки, гаптовані жовтавим цвітом лотаті...
— І солов'ї... І жайворонки...
— А над водою летять качки!..
Тарасові згадався став, левада, струмок по ній, що навесні вбирався в цвіт і зело; а потім — гори Канівські, зелений обшир луків, що за Дніпром...
— Якщо умру, то поховайте на тій горі, де думав хату ставити, — зненацька сказав Тарас, хоч сам про смерть не думав останні дні.
— Ну, що ти, що ти, батьку! — жахнувся Честахівський. — Ще поживеш...
— Дай боже!.. Кажу на всякий випадок... Не хочеться мені лежати в чужій землі...
— Їй-богу, буду плакати...
— Я ще не вмер, — всміхнувся Тарас йому. — Та й краще мені сьогодні нібито... Вночі про Нижній згадував, і про Москву... Які були надії, а вийшло...