Мовчки пройшла і сіла за фортепіано. Нахмурила густі, крилаті брови, всміхнулась гостеві й торкнулась ніжно клавішів. Світлицю враз наповнили чарівні знані звуки, яких не чув він багато літ...
Лугом іду, коня веду;
Розвивайся, луже.
Сватай мене, козаченьку,
Люблю тебе дуже...
Заплющив очі й слухав далеку рідну землю... Побачив луг зелений біля В'юнищ, ясу Дніпра, чаїний лет, далеку синю тору Монастирища...
Очерет, осока,
Чорні брови в козака!..
Вона вже грала іншої, й він усміхавсь крізь сльози... Не мав і гадки стрітися в Москві з тремтливим променем душі Вкраїни!..
Тільки вона скінчила грати, він попросив перо й паперу аркуш, присів до столу і написав на згадку їй "Весняний вечір":
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть...
Розчулена таким дарунком, Марія зняла поквапно з себе маленький зграбний обранок на ланцюжку і почепила йому на піию.
— Київський... Торік купила в Лаврі... Нехай хранить вас од усього злого!..
— Ну, нам пора, Григоровичу, — підвівся Щепкін. Михайло Олександрович також устав. Він був чомусь похмурий, мов занедужав.
— Ще побули б... — Марія благальне глянула на вже готових піти гостей.
— Хай іншим разом, доню, — не здався Щепкін. — Тарас іще в Москві побуде з тиждень...
— Еге? — спитала весело.
Тарас кивнув. У ній була якась жагуча сила, що обпікала душу, немов купальське вогнище...
— Нам треба ще до Мокрицького... — прощався Щепкін.
— Дякуємо, що завітали, — кланявся йому господар. Надворі, вже сідаючи в прольотку, старий зітхнув багатозначно й мовив:
— Якби узяв Тетясю, було б тобі те саме... Мда-а!..
Аполлон Мокрицький прийняв їх радо. Правда, лише старого Щепкіна. Тараса він не впізнав. Ковзнув байдужим поглядом, — величний, гарний, як і колись! — і запросив сідати. Вони прийшли в його майстерню чи то службовий кабінет. Професор!
— Оце сиджу та й думаю, — всміхнувся Щепкін, — що мені робити з вами?.. Знайомити — так ви давно знайомі...
— З цим паном я не зустрічався, — сказав Мокрицький впевнено.
— Ти придивись...
— Ні. Я ж художник, око моє чіпке.
— А я тебе впізнав одразу, брате, — сказав Тарас. Мокрицький зморщив лоба, шукаючи, напевно, голос гостя в глибинах пам'яті.
— Пробачте, я...
— Негарно так забувати друзів, — під'юджував його Тарас. — Санкт-Петербург о цій порі, Двірцева набережна Неви, Елькан і ти... А я підходжу, сірий, і з острахом питаю вас, де Академія мистецтв...
Стенув лише плечима.
— А пам'ятаєш, як ти мені прислав записку, щоб я прийшов об одинадцятій в квартиру Карла Павловича?.. Жуковський, Вієльгорський і ти в червоній кімнаті Карловій...
— Тарас! Шевченко! — скрикнув.
Мішаючи слова і сльози, вони відновлювали колишню дружбу.
— Скільки ж це ми не бачилися?
— Шістнадцять літ. Відколи ти в Москву поїхав...
— Що робить час!..
— Не так той час, як люди.
— Ти звідкіля?
— З пустелі, що за Каспієм.
— Я чув...
— А ти?
— Учительствую, малюю трохи... Тихо собі живу... — сказав, неначе вибачився за свій добробут, Аполлон. — Куди ж тепер?
— У Петербург. П'ять місяців не дозволяли, тримали в Нижнім Новгороді. Дозволили! Але щоб жив під наглядом...
— Ти ж був знайомий з братом моїм Іваном? Так він керує канцелярією самого обер-поліцмейстера. Я напишу. Він зробить для тебе все, що зможе...
— Не знаю, як і дякувати!
— На жаль, мені вже треба йти. Там учні ждуть. Тарасе, приходь додому! Я покажу тобі ескізи... Васі Штернберга. Семенович мою квартиру знає, розкаже, як її знайти. Пробачте!..
Оглянувся вже на порозі, махнув рукою... Ніби пішов у їхню молодість. Ретельний, щирий, добрий!..
— Цей чоловік колись також зробив усе, щоб визволити мене з кріпаччини, — сказав Тарас.
— А я й не знав... Ніколи навіть словом... — підвівся Щепкін.
— Батьку, з якими я дружив людьми!..
— А з ким вони дружили! — обняв його старий актор. Як вийшли, московський хмурий березень вже не здававсь Тарасові таким сумним, гнітючим. Хоч сонце десь ховалося в суцільній темній хмарі й сніг пролітав, будинки, храми, люди освітлені уже були весняним, теплим тоном... Чарівна все-таки людська, звичайна воля!..
...Великим днем для нього став суботній день напередодні пасхи. Ще в Нижнім Новгороді він полюбив іще одного старого велета Москви-столиці — Сергія Тимофійовича Аксакова Позаочі, з його двох книг, і з розповідей Михайла Щепкіна. Послав йому свою "Прогулку с удовольствием й не без морали", щоб він сказав, чи варта вона чогось... Тепер удвох із Щепкіним переступили вони поріг квартири, яка його манила, відколи він у Москві.
Їх стрів Іван Сергійович, один із синів письменника і сам письменник.
— Батько, на жаль, прихворів... — ніяково розвів руками. — Прошу сідати!
— Ваня, дозволь тобі представити мого старого друга...
— Шевченка?
— Так.
Іван подав пухку велику руку.
— Я чув, що ви приїхали. Отець уже про вас питав...
— Я теж хворів.
— Знайомтесь! Це Костянтин, мій старший брат... До зали ввійшов зарослий, мов старовір, високий в боярській якійсь сорочці.
— Здрастуйте, — вклонився всім.
— А це Тарас Шевченко, — додав Іван.
— Печальна жертва Санкт-Петербурга!.. — зітхнув на повні "боярські" груди Костянтин. — Москва б так з вами не повелась...
— Звичайно, — всміхнувся Щепкін. — Що там людину довго мучити в якійсь пустелі!.. Вивели б на Лобне місце, голову — на плаху й ать сокирою!..
— То німці все придумали, аби зганьбити стару Росію, — хмуро сказав Іван. — Москва завжди була глибоковіруюча й гуманна, сиріч людяна. Свої царі — не німці!..
— Я чув, що вас заслали в солдатську службу за Товариство, що прагло об'єднати усіх слов'ян? — спитав похмуро Костянтин.
— Не зовсім так, — сказав Тарас. — Я написав поему "Сон"...
— Було ж у вас слов'янське братство? Тарас згадав Фонтанку, Попова — друга щирого, й уник прямої відповіді. Хоча діла то давні, а все ж...
— Бродіння умів і душ, фантазії!.. Брати притьмом перезирнулися.
— А Костомаров твердить... — почав було молодший.
— Чого ото ви в'язнете до чоловіка! — втрутився Щепкін. — Мало йому дісталося?..
— Ми ж тут свої, — образився вже Костянтин.
— Свої, чужі... — сказав старий. — На пасху всі цілуються, усі брати... А розпинають!..
— Ну, нам, Семеновичу, цього ти міг би не говорити! Ти ж зиаєш нас. І друзів наших знаєш...