Хтось подзвонив.
— Заходьте! У нас не замкнено! — гукнув. Ще дзвонять. Певно, що не почули. Підвівся, книжку поклав на стіл і рушив до передпокою. Ввійшло якихось двоє молодиків.
— Чи тут живе Шевченко? — спитав один.
— Та ніби тут... — сказав Тарас.
— Гукни його, шановний, — озвався другий.
— Нащо? — спитав Тарас.
— Ми з Києва і хочемо з ним побалакать.
— Прошу! Скидайте одяг, вішайте. Ввійшли в кімнату. Сіли.
— Я слухаю...
— То ви — Тарас Шевченко? — схопились з місця хлопці.
— З ким маю честь? — всміхнувся.
— Малюга я. Студент недавній медицини.
— А я Волконський. І медик теж.
— Як там наш достославный Київ? Вже одинадцять років, як я не був у ньому...
— Будується, — сказав Малюга. — І волі жде.
— Як милостині? — спитав Тарас і спохватився. — Куди ж тепер?
— В Іркутськ, — зітхнув Малюга. — Відслужувати за навчання... Почули, що ви у Нижньому, і.так схотілося хоч краєм ока глянути на Кобзаря!
— Спасибі... Я тут застряв. Заборонили в'їзд до столиць.
— То їдьте на Україну.
— Як не дозволять, так і зроблю. Хотів спочатку вивчити гравірування...
— О! Ви читаете Марка Вовчка? — зрадів Волконський книжці, немов старій знайомій.
— Вже прочитав. Сьогодні. Чудова книжка й автор — справжній козак! Студенти перезирнулися.
— Це жінка...
— Жінка?! — Згадав свою актрису. — Не може бути!
— Справді, — сказав Малюга. — І прізвище її — Маркович. Марія Олександрівна.
— Вона з панів?
— Так.
— Чудеса!
— Ще й ваша палка прихильниця, — додав Волконський. — Принаймні так казали люди, які знайомі з нею...
— А я — її! — гукнув Тарас.
— Козак козака бачить іздалека, — сказав Малюга весело.
Я напишу їй, висловлю своє захоплення! Чи ви не знаєте її адреси? — запалювався Тарас.
— Спитайте в Каменецького, повіреного Пантелеймона Куліша у Петербурзі, — сказав Малюга.
— Добру ви принесли мені, братове, звістку! — радів Тарас. — Спасибі.
— Спасибі й вам, що прийняли нас, батьку, — вклонилися йому студенти, вставши. — Ця зустріч нам світитиме усе життя!
— По чарці, може?
— Дякуємо. Нам вже пора...
Провів, потиснув руки. Навіщо їх послали аж у Сибір? Аби боялись потім попасти знову у ті краї?..
Розкрив щоденник і записав сьогоднішню приємну зустріч із земляками. А ще — про автора "Народних оповідань". Сидів потому й думав про цю Марію Олександрівну, перегортав її натхненну книжку... Нема й дві сотні сторінок, а як і стільки сказано!.. І ніби тихо, ніжно... А кожна фраза пече вогнем, волає про неволю і панську кривду!.. Якась там пані, жінка... А він гайнує у Нижнім час. Жде ласки від міністрів та імператора, а муза його мовчить, вже майже вільна муза!.. П'ять днів пішло на "Неофіти" й триптих, а інші де? Ну, переписував свого "Матроса", повість... Невольнича його поезія лежить і досі, мов сирота; не виправлена й не переписана, щоб показати людям!..
Дістав оправлену дбайливо Герном книжку і став її гортати... Війнуло Орським степом, Уралом, Сирдар'єю, Аральським морем... Як воно писалось гірко і зберігалося!.. Він має лиш один примірник, ось цю маленьку книжку, а не дай бог, щось трапиться із цим його неоціненним скарбом?.. Аж стало страшно... Треба переписати!.. До лиха все — страждання та женихання, і хай живе поезія! Невольницька, солдатська муза повинна стати вільною!..
Дістав з шухляди синій цупкий папір поштовий, вмочив перо, подумав і написав-накреслив крупно, ніби нарисував:
"Поезія Тараса Шевченка 1847"...
...Відколи він на волі, багато спить. Так ніби довге її чекання стомило мозок, виснажило. А може, просто душа пружена впродовж років, ослабла враз при звістці, що муки його скінчилися.
Він спав, — у день народження! — коли хтось лунко і настиренно затарабанив до нього в двері.
— Вам лист!
Схопився і відчинив. То був поштар, який мав звичку листи розносити о будь-якій порі доби.
— Вам лист, шановний, а ви спите... — бурчав у вуса, подаючи йому конверт.
Допоки Тарас вернувся в хату, знайшов монету, щоб дати йому на чай, Меркурій нижегородський вже був на вулиці.
По почерку впізнав, що лист від Лазаревського. Недавно він йому писав і передав, як повертався у Нижній Шрейдерс... Дивно... А може?..
Сів, підсунув ближче свічку...
"20 лютого 1858 року С. — Петербург. Сьогодні графиня прислала до мене Сераковського, щоб я з Овсянниковим неодмінно приїхав до неї. Овсянникова я не застав у квартирі і був у неї один, а до Овсянникова зараз же послав листа, що графиня чекає на нас обох неодмінно післязавтра. Графіня прислала за мною, щоб оголосити, що на прохання графа Федора Петровича тобі дозволено жити у Петербурзі (під наглядом поліції) і під керівництвом графа Ф. П. для продовження навчання живопису при Академії мистецтв..."
Заплющив очі. Стомлено впустив папір... Нарешті!.. Під наглядом, та все ж не десь, а в Петербурзі...
Відчув, як сон навалюється на нього, тисне... Вирвався, схопився з місця!.. Рвучко узяв листа й звернув найперш увагу на кілька рядків постскриптуму. Михайло його просив, щоб не казав нікому, аж поки про це об'являть офіціально. Графиня, мов, боїться, аби чогось не вигадали..: Жаль... Він уже збирався будити Шрейдерса і поділитись з ним новиною! Отже, у нього є, крім друзів, і вороги. Напевно, з них хто його обмовив перед Михайлом Щепкіним та й перед тими друзями, що в Петербурзі. Куліш писав недавно, що й там якихось грошей не посилають, бо, мов, бояться, щоб не проциндрив. Мабуть, комусь кортить прославити його п'яницею і гультяєм, як це було колись, у сорок сьомому, коли жандарми квапилися довести марність волі — а то й шкідливість! — для кріпака. Тоді весь час допитувалися, чи п'є, чи пише вірші, хильнувши добру чару. Знайомий стиль, ті ж пальці знати...
Перечитав всього листа. О, ще одна притичина! Чомусь його вмовляють не залишатись в Нижньому, а їхати до Петербурга. Хіба казав комусь він або писав, що "звикся з Нижнім", що хоче тут і далі жити? Дивно... Та він хотів сьогодні тікати звідси хоч під Москву, в Нікольське! Якби не лист, поїхав би... Вже й книги свої послав через контору транспортів. І в Нижній вже збирався не повертатись; чекав би у Нікольському своєї долі... Михайло ж його вмовляє їхати у Петербург!..