Тореза зпову відчула знаному їй гіркоту: навіть у своїх йайніжніших почуттях до дочки вона знайшла свого старого ворога — пристрасть, якою любима істота палає до іншого. Саме задля цієї пристрасті вона завжди була до чужих послуг, і її завжди жорстоко використовували.
Марія тривожно слідкувала за обличчям матері: вираз його різко змінився. У своїй простодушності дівчина не підозрювала, що ця хитра і жорстока маска — стиснуті губи, холодні очі,— все це і являло для більшості справжню Терезу. Вкрадливий голос матері пройняв її острахом:
— Навіщо ти хочеш втягнути мене в свою історію? —— Ви, остання наша надія...
— Я могла б так і померти, Маріє, якби тобі не було до мене потреби...
Дівчина пильно подивилася на матір:
— Але ж, мамо, не я вас покинула...
Тереза відвернула голову, закрила очі рукою. Підвівшись, Марія хотіла обняти Її, але мати відсторонилася від неї.
— Прибери краще стіл.
Коли мала повернулася з кухні, мати стояла," спершись ліктем об камін. Не дивлячись у її бік, вона сказала:
— Я нікого не кидала, Маріє. То я, відколи народилася, покинута всіма. Тобі цього не зрозуміти.
Так, Марія не зрозуміла. Але, збентежена, вона знову намагалася обняти матір, а та делікатно ухилялася.
— Я люблю вас, мамочко, ви не вірите? Чому ви не хочете, щоб я обняла вас?
— Ти знаєш, Маріє.
— Я знаю? Тереза кивнула:
— Облишмо це... Я слухаю тебе, дорога моя. Розповідай.
Марію не треба було довго просити. Вона почала переповідати всі перипетії своєї нужденної суперечки з батьком і бабусею з приводу свого коханого, Жоржа Філо. Вони говорили, що не хочуть і слухати про одруження, яке, на їхню думку, було принизливим. Тереза дивувалася, як вони, зубожілі, майже розорені, вірять ще в усякі забобони, у якусь свою перевагу над іншими.
Вона добре пам'ятала сім'ю Філо, яка на протязі цілого століття арендувала хутір у того ж Дескейру. Його син і внук, ставши земельними спекулянтами, дуже розбагатіли під час війни. Але, за словами Марії, втратили частину свого багатства, і Бернар Дескейру, який ладен був уже погодитись на цей шлюб, знову став відмовлятись, тим більше, що у Філо виявляли неприховану ворожість до перспективи одруження їхнього сина з донькою Дескейру. Марія думає, шо це від гордощів.
— Зауважте собі, що в них і досі великий достаток. Певна річ, криза і їм далася взнаки. Огюст Філо (батько Жоржа) закупив аж цілих двадцять тисяч гектарів. Але ця операція
співпала з падінням цін на деревину... Хоч вони все ж залишилися багатшими за нас... До того ж він добре вихований, має неабиякий розум і навіть вчиться на політика...
"Не схоже на те, щоб це були її слова. Вона говорить з чужого голосу... Коли я була дівчинкою, то так само говорила, — подумала Тереза. — Сім'я обов'язково накладає на нас певний відбиток, ми піддаємося її впливові, і добре, якщо він не виявляється для нас згубним".
Терезі .стало ясно, чому дівчина примчала поїздом у Париж. Жорж Філо вчиться тут, і вона хоче бути неподалік од нього.
' — Ні, я б якось витримала розлуку... Запевняю вас. Але зрозумійте мене, мамо! Це ж хлопець... Він мене любить тільки тоді, коли ми разом. Іноді він говорить жахливі речі: "Коли вас немає біля мене, всьому настає кінець. Я тоді думаю про речі, які цікавлять мене, і про людей, яких бачу..." Я переконана, що він надає мені перевагу перед всякою іншою, але на віддалі я небагато важу в його очах. Ось у чім справа... Тепер ви мене розумієте?
— І задля цього ти сюди прийшла? Дівчинко моя, ти ж не подумала,— Тереза на хвильку завагалася,— що я викреслена з життя...
Марія почервоніла і злегка заперечила: —— Ні, мамо!
— Мене забули. Люди навіть перестали згадувати, що в тебе колись була мати. І раптом ти хочеш викопати мене з землі, хочеш послатися на мене, шукати в мене заступництва. Шукати заступництва в...
Вона вимовила своє ім'я і прізвище так тихо, що Марія * ледве почула.
— Поміркуй лишень, які думки викликає це ім'я.
— Нічого такого, що примусило б мене червоніти, мамо,— • відповіла дівчина найспокійнішим тоном.
— Ти збожеволіла, Маріє!
Але дівчина, нічого не кажучи, підвелася, підійшла до матері й обхопила її своїми руками. Тереза відштовхнула.
— Ти збожеволіла... Хіба ти не знаєш?..
— Знаю... зрештою, я давно здогадалася про все.
— І після цього ти обнімаєш мене?
— Ах, мамочко! Не мені судити вас.
Вони стояли одна навпроти другої. Тереза, поклавши пальці їй на вуста, примусила замовкнути.
— Ти мені пробачила б?..
— Пробачити вам?! Але ж ви нічого поганого не зробили...
— Те, що я вчинила, тяжить над тобою, бо ти моя дочка...
— Невже щось таке страшне?
— Нема нічого страшнішого на світі!
— Але ж, мамо...
Тереза, остовпівши, дивилася на неї.
— Одначе вони повинні були б тобі протуркати цим вуха!
— Вони, мабуть, здогадувалися, що я не стерпіла б їхніх наклепів: отже, ніколи мені про це не говорили. Лише так, дещо натякали...
— Про що? Чому я не з вами?..
— Вони завжди чогось недомовляють. Щоправда, раз або два батько говорив мені, що ви не зійшлися характерами. І гадаю, що він має рацію і що все зводиться саме до цього. Не зійшлись характерами... З гіркого досвіду я знаю, що це означає!..
Тереза, яка перед тим схилила голову, враз підвела її і стала уважно дивитися на Марію. Невже й справді вона була такою далекою від думки про злочин? Тереза дивувалася, що її свекруха й чоловік нічого їй про це не говорили. Треба було б схилятися перед їхнім несподіваним милосердям. Та не задля Терези вони прирекли себе на це мовчання, а заради честі сім'ї і ще, щоб не ображати почуттів Марії. Проте, якими б не були їхні мотиви, вони ніколи не сказали чогось такого, що могло б принизити Терезу в очах доньки. В такому разі...
— Чому ви дивитесь так на мене, мамо?
— Я думаю... думаю, що треба захоплюватись твоїм батьком, який міг би розтоптати мене перед тобою.
— Розтоптати вас переді мною?! Якщо так, то я вас люблю ще дужче.
Тереза підвелася і підійшла до книжкової шафи. Повернувшись спиною до доньки, стала перебирати руками книги і знову ставити їх на місце.
— Не можна тобі цього знати...
— Ви любили когось? Покинули батька? Хіба я маю право вас докоряти?