— Саме так, уявіть собі. — Жінка перестала плакати. — Вона робила це лише задля свого хлопця.
— Нареченого, власника м'ясної крамниці?
— Еге ж, — сказала вона, помалу розбалакуючись. — Вона розповідала мені багато чого — що він домагався від неї всього, крім її цноти; знаєте, як я зрозуміла, вона була не дуже порядна дівчина, це видно з деяких деталей; приміром, йому подобалося, коли вона пестила його нігтями, пофарбованими в різні кольори. Ці деталі справляли на мене дивне враження; було й інше, що важко висловити, та, знаєте, ми не можемо вибирати собі клієнтів; зрештою, вона не здавалася мені поганою дівчиною.
А хто каже, що вона була погана дівчина? Знаряддя не буває добре чи погане, все залежить від того, як його використовують; навіть пуп'янком троянди можна задушити людину, якщо запхати його досить глибоко в горло. Отже, різник, крім усього іншого, був ще й фетишистом, це різновид хроматичного онікофетишизму, непогано, невинні забаганки інстинкту. Але двадцяти-дев'ятирічна синьйорина, яка через свій запал до праці мала вигляд тридцятип'ятирічної, має знати щось більше.
— А ви були знайомі з отим другим, що загинув разом із дівчиною? Вона подивилася на Маскаранті, що сидів біля вікна із записником у руці й жахливою кульковою ручкою з рожевого пластику між пальцями, нагадуючи пенсіонера, який старанно занотовує свої спогади. Їй і на думку не спадало, що він стенографує всю її розповідь; роботу поліції вона уявляла собі погано.
— З синьйором Сільвано? Еге ж, я бачила його один раз.
— Там, у барі Фронтіні? — висловив здогад Дука.
— Та ні. — Вона відкинула цей здогад, дивуючись, який нетямущий її співрозмовник. — Хіба ж вони могли показатися разом біля м'ясної крамниці, там, де є продавці, які донесуть про них хазяїнові? Ні, це було пов'язано з валізкою.
Весна враз перестала зазирати у вікно, принаймні для нього й Маскаранті, хоч гостя кинула досить просту фразу, навіть не підозрюючи, яке враження вона справить на цих двох чоловіків.
— Одного вечора, перед тим, як іти додому, Джованна зайшла до мене р крамницю з якоюсь валізкою і спитала, чи не можна її там залишити, а наступного ранку, мовляв, прийде Сільвано й забере її.
— Отже, наступного ранку синьйор Сільвано прийшов до вас і забрав ту валізку?
— Так, він справжній красень; тоді я й збагнула, чому їй не подобався наречений з м'ясної крамниці.
Те, що жінки розуміють під означенням "красень", ніколи не має нічого спільного з моральністю. Усі жінки, за винятком Лівії Уссаро; вона була йому потрібна, інколи до болю гостро; але Лівія не хотіла більше розмовляти ні з ким, ні про що, навіть на нейтральні теми, навіть із ним; у глибині душі вона була жінка, а сімдесят сім рубців на обличчі жінку все-таки пригнічують.
— А він що, сказав вам: "Я — Сільвано"? — спитав Дука, намагаючись не думати про Лівію Уссаро.
— Так, здається, сказав. Ага, спочатку він поцікавився, чи синьйорина Джованна не залишила для нього валізки; я відповіла, що залишила, і тоді він сказав, що він — Сільвано. Але навіть якби він цього не сказав, я вже й так знала, що це, напевно, він і є.
Отже, він дуже подобався жінкам, цей Сільвано Сольвере зі своєю вишуканістю; та негаразд говорити про покійних погано.
— Маскаранті, — мовив Дука, — дайте мені з папки фотографію синьйора Сільвано.
Маскаранті приніс знімок, це був, звичайно, не парадний портрет, і можливо, не годилося показувати його вагітній жінці, але в моргу працюють не фотомитці, а звичайні фотографи, які фіксують розпростерті на мармурових плитах голі й закляклі трупи; до того ж спершу доводиться думати про розкриття правди, а вже потім про делікатність і такт.
— Це він, синьйор Сільвано?
Мабуть, не гоже було й показувати жінці голого чоловіка, але жодного іншого його знімка вони не мали.
Жінка уважно подивилася на фотографію; образ красеня, що зберігався в її пам'яті, безперечно, був кращий, ніж той, який вона побачила на знімку завбільшки 18X24 см, тьмяному, лискучому, з нерівними краями; але одразу стало ясно, що вона все одно його впізнала, хоча спершу, правда, й трохи повагалась.
— Так, це він.
— Маскаранті, валізку, — сказав Дука, і за мить поліцейський повернувся до кабінету з зеленою валізкою, чи то пак скринькою, з міцним, блискучим залізним кріпленням. — Чи не була схожа часом валізка, яку синьйорина Мареллі залишала у вашій крамниці, а потім забрав синьйор Сільвано, на оцю валізку?
— Ой, мамо рідна, але ж це — та сама, немає сумніву! — Жінка говорила літературною мовою, однак останні слова в неї пролунали ніби міланською говіркою. Вона була страшенно здивована. — Це зразки товарів, які продає синьйор Сільвано, правда?
Отже, дівчина в червоному рединготі переконала її, що в цій валізці — зразки пральних порошків, які продає синьйор Сільвано. Цілком логічно, не могла ж Мареллі сказати їй правду. Він теж не зробив цього, а грубо збрехав:
— Авжеж, тут зразки пральних порошків. — І віддав валізку Маскаранті.
— А коли вам залишали цю валізку? — спитав він через хвилину.
— Досить давно, місяців зо два тому, — відповіла вона рішуче; міланки завжди впевнені, коли йдеться про дати чи цифри. — Моя мата була ще в Нерві, бо тут стояв такий холод!
Два місяці. Він поглянув на манжети своєї сорочки й виявив, що вони протерлися; та старі сорочки треба носити до останку. Отже, якщо відкласти вбік проблеми з гардеробом, два місяці тому синьйор Сільвано йшов по валізку до крамнички з парфумами, кремами й таким іншим; але два місяці тому італійський адвокат, бретонець за походженням, Турідду Сомпані був іще живий.
— А після того ви його більше не бачили?
— Ні, — мовила вона. — Але Джованна, якраз того вечора, коли загинула, залишала в мене цю валізку — не надовго, на години дві, — а потім прийшла й забрала її.
— А тепер послухайте. — Це правда, було Свято матері, і вона теж колись стане матір'ю, але ж він мав будь-що посуватися вперед. — Мені здається, ця дівчина багато чого розповідала вам про свої стосунки з синьйором Сільвано.
Вона ствердно кивнула головою. Складалося враження, що її вже захопила ця історія, драма чи авантюра; поліція, допити їй подобалися, це трохи відвертало її увагу від торгівлі, матері, від світу старої дівки, колись зведеної з пуття, збитої з пантелику і навіть не покинутої, а забутої; спокусник, мабуть, час від часу питав себе: "А хто вона була — ота, тоді, того вечора? Може, то була навіть не ця, а ота?" Отож вона вже не плакала, не боялася, вона належала до типу свідомих громадян, завжди охочих допомогти.