— У неї випустили весь заряд, — сказав Моріні, що виразно бачив кожен постріл: кулі влучали під дощем у "джульєтту" й відскакували, наче струмені води. — Вимкни фари і вискакуймо, — наказав він.
Та його ніхто не почув, бо "джульєтта", ніби збожеволівши під дощем куль, заревіла й порвалася вбік, щоб уникнути світла фар. Але для втечі вона мала на вибір лише два шляхи: праворуч — у стіну будинку — або ліворуч — у канал; і машина спочатку вдарилася в стіну, а тоді, аж підскакуючи, відлетіла до каналу й шубовснула в нього. Фари машини попереду, з якої щойно так шалено стріляли, тепер очманіло втупилися в "альфу"; але "альфа" була порожня, її пасажири ховалися під дощем за машиною й бачили, як та друга машина раптом посунула на них, ніби хотіла змести їх з лиця землі. Моріні вистрілив, проте це нічого не дало; машина під'їхала до "альфи" майже впритул, розминулася з нею, потім із гуркотом, що здавався сильнішим від грому, набрала швидкості й зникла з очей, а вони не могли нічого вдіяти, тільки безпорадно вистрілили з револьверів ще кілька разів у темінь грозової зливи.
З промоклого до кісток Моріні стікала вода; не зважаючи на дощ, він підбіг до того місця, де щойно впала в канал "джульєтта".
— Під'їдь ближче й увімкни фари, — наказав водієві.
Та марно; протягом довгих хвилин фари освітлювали тільки темну воду в Навільйо Гранде, що наче кипіла під зливою; дівчина в червоному рединготі зі своїми довгими молодими ногами і її надзвичайно елегантний супутник у сірому костюмі перебралися до іншого світу з іншими, невідомими й таємничими вимірами.
8
Як тільки повіяло грозою, Дука Ламберті позачиняв усі вікна в помешканні, тоді вернувся до кабінету і разом з Маскаранті знову став розглядати валізку, залишену дівчиною. Власне, це не була справжня валіза, а щось на зразок скриньки чи невеликого футляра; вона була не шкіряна, а металеве кріплення мало досить міцний вигляд — аж надто міцний як для такої маленької скриньки.
— Я б хотів її відкрити, — сказав він Маскаранті.
— Це буде нелегко, — відповів той.
Дука підвівся й почав порпатись у скляній ванночці з інструментами, якими користувався під час операції; вибравши якісь два залізні гачки, приміряв їх до замка валізки.
— Я думав, що буде важче, — мовив він, знову підвівся й знайшов у ванночці ще один інструмент. — Цей має підійти. — Він устромив його в замок і повільно підважив.
— Але ж це — хірургічні інструменти! — у розпачі промовив Маскаранті.
Проте він, Дука, в розпачі не був; коли він підважував таким делікатним інструментом замок, йому здавалося, ніби це — пробивач; він уже вирішив, що світ цих інструментів, світ кольорових і безбарвних пляшечок із цитрозилом, світ цього фармакологічного Вавілону, в якому треба було вміти відшукати потрібні ліки, цей світ не був його світом — уже не був; він його не ненавидів, ні, він його покидав — прощавай! — і ці інструменти тепер могли добре прислужитися йому, коли виникала потреба відімкнути замок чи відкрити бляшанку з сардинами.
Йому таки пощастило: під жахливий гуркіт грому й жалібне лопотіння дощу у віконниці він підняв кришку, і вони побачили шар дерев'яних стружок, уже досить потемнілих.
— Як ви це зробили? — спитав захоплений Маскаранті.
Дука нічого не відповів. Він мовчки викинув стружки на підлогу. Під ними був проолієний папір кольору йоду. Він відгорнув той папір, зібганий, як у великих коробках із шоколадними цукерками; під ним був ще один шар стружок. Тоді він зупинився й закурив сигарету. Він і далі робить помилки; йому не можна їх робити, а він усе робить і робить. Чому він не тримається осторонь від усіх цих історій, чому не присвятить своє життя медицині? Чому не поїде до Інверіго й не забере свою сестру Лівію й племінницю?
— Як ви гадаєте, що там усередині? — звернувся він до Маскаранті.
— Судячи з цих стружок, щось дуже крихке.
А чом би й ні? Наприклад, кришталеві келихи для рожевого шампанського. Але Дука нічого не відповів, а зібрав стружки і, як і першого разу, викинув їх на підлогу. Під ними, як він і сподівався, лежала темна ганчірка; вона нагадувала ганчірку, що нею миють підлогу, але на дотик була липка. Як виявилося, вона вся просякла жиром.
— Не може бути, — сказав Маскаранті, який уже все зрозумів.
— Це справді так, — відповів Дука й підняв ганчірку жестом стриптизерки, що нарешті скидає з себе останню одежину.
Маскаранті підвівся із стільця й присів навпочіпки перед валізкою, що стояла на підлозі.
— Ніби розібраний автомат.
— Це й є автомат.
Маскаранті дивився й не вірив власним очам.
— Це не "браунінг", "браунінг" більший.
— Ні, це не "браунінг", "браунінг" важить майже дев'ять кілограмів, а цей не важить і семи.
Дука взяв одну деталь — це був ствол. Наступною деталлю виявився корпус з отвором для патронів; ці дві деталі заходили одна в одну, наче елементи дитячої гри. Далі йшов затвор з невеликим прикладом — він також заскочив на місце напрочуд плавно, завдяки щедрому шарові мастила. І нарешті, під ще одним шаром стружок — обойми. Дука вставив одну з них в отвір для подачі. У кожній обоймі — тридцять патронів, на десять більше, ніж у "браунінга" і на два більше, ніж у "брена". На дні валізки лежали десятки обойм, патрони були калібру 7,8 — більші, ніж в інших автоматів. Він зазирнув у дуло, уважно оглянув його й нарахував вісім нарізів — отже, куля має летіти зі швидкістю щонайменше 800 метрів на секунду.
— Це — іграшка виробництва "Шкоди", — промовив він. — Вони тепер усіх переконують, що випускають тільки автомобілі, та, очевидно, там ще залишився зброярський цех. Ось погляньте, тут є напис дрібними літерами: "ЧССР". Він означає… зараз я пригадаю… "Чехословацька Соціалістична Республіка". Це найкращий у світі автомат, його можна сховати під пальтом, під піджаком, він потужний, мов невеличка гармата. Береш його до рук — наче велосипедний насос. Ось погляньте. Правою рукою відводиш назад фальшивий приклад, і автомат вистрілює сотню патронів за хвилину, а може, й більше. Уявляєте, "брен", який важить десять з половиною кілограмів, робить не більше, ніж вісімдесят пострілів за хвилину. Відпускаєш приклад — і автомат заблоковано. Охолоджується він повітрям.