ТЕМРЯВА
Насуунула темна ніч. Вітер зривав і з стріх солому, кидав по калюжах. Навколо мряка; дощ стояв, бився об листки; а дерево плакало, сльози котились і— тихенько падали на брудну землю.
І раптом шумів грізно грім, гонив по небу чорні хмари і одгукувався по вулицях.
Дядьки йшли біля тинів. Один став. Просвистів лісовий вітер і заховався в повітках.
Знову рушили, вийшли за село.
Десь прокричав півень, задзвенів відгук глибоко в серці, перетрусився маленькою мрякою.
За селом починався степ. Безмежний океан клонився од вітру тугою, пересипався холодними краплями, хитав тендітні пелюстки квіток.
Постаті дядьків спускались у кручу. Вітер проносився, бубонів по листках верб...
Дядьки, як їжаки, повтягували голови; Федось Перевуд нахилився до товаришів.
— Хлопці, знайте, що продав воли.
Дядьки стояли і щільніше насували на плечі сіряки.
Мовчали; тільки один, з кучерявим чубом, затяг тихенько пісню.
Грім не переставав, по кручі шуміли потоки каламутної, перемішаної з глиною, води.
Другі тільки хитали головами:
Горобина ніч, горобина!
Зачовгали по калюжах, обливались дощем..;
Кручу пройшли, вилізли, сковзаючись по сКли зьких схилах.
А ніч була однакова. Мов у бубон, десь далеко бурмотів грім. А инколи гримав.
Роздирав небо і показував ніжні груди.
Було темно.
Дядьки злізли на стріху і проривали дірку.
Тільки краплі перламутрились, коли одкидали жмені соломи.
Вже один тихенько спускався із стріхи: потім за ним поховались і останні. Тільки горобина ніч заглядала проміннями блискавок в чорну дірку.
По драбині спустились у сіни, а відтіля пішли в кімнату.
Перевуд повернувся до хлопців.
Спитав:
— Де-ж вони сплять?— Хазяїн спросоння забурмотів:
— Хто там? Ти, Одарко?—
Постаті злилися в темряву, не ворухнулись... А потім один пішов у кухню.
Хазяї спали; тихі, рівні подихи ховались у кутках. Перевуд в'їдався своїми гострими очима в тем. ряву. Довгі були хвилини. Вітер стукав у вікно, хитав виконниці.
Перевуд крутнув головою і сміливо прошепотів:
— Ну, братва!—
Й кинулись. Хазяїн затремтів, виривався з рук а жінка плакала. Хтось засвітив огонь, враз позолотилась жерсть на іконах.
В кухні закричала Одарка. Тихий полохливий шум переносився по кімнатах. Дитинка прокинулась. Перевуд хутко схопив її на руки і одніс у сіни. Хазяїнові закручували назад руки, а жінка тримтила.
Степан засміявся кучерями, підкинув її на руки і поніс у другу кімнату. Там було темно. Жінка прохала:
— Не займайте його!—
— Добре!
Стукали віконниці та на сінешні двері крапотіли громові бризки. І вирвалось чудне в полохливій пітьмі слово:
— У. У, буржуйка!
Закам'яніла молода жінка, розтяглась. А в другій кімнаті вже кінчили... Хазяїн віддав гроші, впав навколюшки. Вибух.
Близько підкрався грім.
Другий вибух.
В кухні заплакала ОдарКа.
— Мовчи, стерво, а то й тобі те буде,—сказав хтось із них.
Степан жалісливо подивився на молоду жінку> на її ніжне тіло і вийшов до хлопців.
— А дитина?
— Та нехай живе!
Надворі барабанив грім, іскрили блискавки. Федось ще раз зирнуз на трупа, сховав нагана.
— Ну, хлопці, знаєте скільки грошей? Завтра до мене приходьте ділитися.
Вийшли.
Небо чорне; каламутні хмари пливуть низько, зачіпають сонне село і ніби падають на брудний степ.
Федось уранці встав. Поламане дерево валялось на дворі.
Жінка його вийшла з хати.
Вона завжди була з великим животом—горбата. Кашляла й хворіла.
— Я піду прати білизну,—одгукнулася, згорбилася ще дужче і віддалялася з чувалом.
А в нього червоні жили на очах, ніби понадувались, а брови насунулись. Постать маленька з невеличкою бородою. Подивився.
По садку, між травою, дзюрчали струмки. Земля парувала.
Його хата стояла в глухій вулиці. А там, по долині, стогорі задумливі ліси, лани, гонів гони! шлях; байраки зелені, жовті, а за ними місця економій, маєтків. Уночі по байраках і між цеглою пробігають сліпі тіні... Був камінь, забрали дядьки на комини, а зразу білють порожні руїни...
На зелених посівах гойдається сонце. .
Двір Перевудів обнесений трухлявим тином. Збоку сарай.
І він, випивши, казав:
— Мій двір—економія. А то—каретник,—і показував на сарай. Потім гола клуня; стріхи позападали, ніби погризені пранцями. А хата стара, двері пов-грузли >' завжди смерділо кізяками, хоч і не було худобини; шибки позатулювані павутиною та чорними крапками...
Старший син не жив дома. Він учився в школі, недалеко од цього села, колов там дрова, замітав у кімнатах і з цього жив.
Мати одвикла од нього; а батько накидався, коли син приходив додому.
— Живи вдома! Соромиш, сукин син...
А сам ходив до церкви, говів у великий піст... Тоді жінка жила в сусідах, а діти порозбігались-Чулось:
— Батько говіє, батько говіє. Перевуд на Великдень позичав борошна. Старі тітки казали:
-— Що то вже побожний чоловік. Тільки очі, не доведи, господи!
Зразу по селі йшов од майдана голос, бурхливий. Перевуд пішов. Там кричали:
— Ловити треба злодіїв.
А найдужче кричали заможні. На майдані зібралася вся громада. Дядьки ревли, хватались за чуби і махали руками.
— Самосуд, як впіймаємо!
Еіля комітету стояв Грицько, міліціонер. ІІІДНЯВ ґвинтовку.
— Ми, туди їх, у мать.. Це буржуї.
Він був п'яний і на його ніхто не дивився. Зомлівали крики.
Говорили дядьки, кашляли й ще кричали:
— Самосуд учинимо, як виявиться.
Федось здригнув і потроху одходив од громади. Зайшов у вуличку.
Грицько замовк, побачив бородатого дядька.
— А ти чого кричиш?.. Нідзя. Куркулям заборонено кричати,—легенько штовхнув того в спину,—я от старий вояка і то не кричу.
Федось оглядався.
Додому не пішов, а звернув, по садках, стежками... Що-вечора пізно верталась додому Федосева жінка. В хаті смерділо блощицями та кричали діти. А раз прийшов додому син.
— Ти нічого не приніс Петре?—обізвалась вона до нього.
— Ні.
Вона заплакала.
— Злидні, синку!.. Учись, а то знаєш батька? Діти переставали кричати, а Петро задумався.
Мати знову:
— Може підеш завтра до церкви, богу помолишся.
Син не слухав.
Крізь смердючі чорні плями показувались зелені, байраки, де вночі бігають темні, сліпі тіні.
І от неділя. По церквах тридзвонили. & повтрі літали ранкові мідні звуки.