Бич насторожений до відмови, його уява напружена, його очі блищать. Йому хотілося б дуже багато сказати, витрясти душу, а разом відчуває, що всього сказати не можна. Воно завелике. Затяжке. Воно більше, ніж може обняти його уява, сильніше, ніж може висловити слово. До того, йому здається, що його співрозмовник має до нього якісь претенсії. І це його непокоїть… І навіть сердить… Тут стільки пережитого, переболілого, передуманого. Стільки нервів вложено в цю справу, а ось знаходяться люди, що жадають відчиту.
— Ти ж знаєш, — ніби влад з Бичовими думками, каже Мороз, — що людина не може бути такою, якої жадають ідеали.
— Знаю, — зі злістю відповідає Бич. — Це ніяке відкриття. Чого до мене апелюєш? Так! Я вірив! Я фанатик! Але… Тут справа зовсім не в тому.
— Цікаво в чому? — питає Мороз.
— А в тому, що, наприклад, Росія знову осідлала свого імперіялістичного коника… І ми їй поважно заважаємо… Жадаємо голосу, права, справедливости… А то і відокремлення. А вона воліла б замість нас тут мати чисте поле і засіяти його справжнім плодом російства… І мої ідеали тут не при чому. Кожний вік має свої ідеали і своїх великих учителів… Мав їх і наш вік. І не такі вже вони нікчемні, як ти собі думаєш. В запалі заперечення ти ладен вважати нас ідіотами, але без ідей, без фантазії, без віри і того самого фанатизму — життя немислиме. Це азбука. Ти б хотів ладу, добробуту, розважности. Філістерство. Мені більш імпонує Унамуно з його вимогами "сіяти між людьми зародки сумніву, недовір'я, навіть розпачу", ніж твої "розважності", "почуття міри" і інші чесноти гідні Івана Івановича з Кобиляк…
— "Билі люби — траґізм іль ґібель, іль ужас нового потопа!" — перебив його цитатою з Брюсова Мороз.
— Так! — відповів Бич. — А по-моєму, і Унамуно, і Брюсов — примха. Лжа. Жонглерство. І цинізм. Бо коли прийде до "потопа", тоді вони перші скиглять і перші лишають корабель. Зрештою — їх діло. Батьківщина Унамуна всю свою історію віддала за ідеали… Не можу мати претенсій до праотця Унамуна Кортеза за його подвиги в країні ацтеків в ім'я його релігійних ідеалів, але я переконаний, що ціла майбутність народу, до якого ми належимо, буде мати претенсії до нас за наші ідеали, що призвели до поїдання матерями своїх власних дітей. Можеш ти собі, товаришу, як хочеш дивитись і бачити, але цей ось факт ніякий жарт і пройти повз нього мовчанкою нікому і ніде не вдасться. Кажеш, що винні тут не ідеали, а імперіялізм Росії. Погоджуюсь. Але все таки в основному і фактично в корені завинили тут оці самі ідеали "великого", як ти кажеш, учителя, що його вчення нещастя хотіло нам накинути. Кажеш, що я те вчення перекручую, але ти мені не заперечиш ніякими арґументами, що злочини, зроблені людьми цього вірування, перевищують усі можливі уявлення про подібні речі. Як же, подумай, можна допустити нормальній і здорово думаючій людині, що мільйони живих, ні в чому невинних людей були холоднокровно і з розрахунком засуджені не на розстріл, не на повішення, не на гільйотину, а на довготривалу, голодну смерть разом з матерями, дітьми, немовлятами, старими. Як можна допустити, щоб це все діялось на наших ось очах і щоб ми не сміли навіть про це співчутливо говорити, щоб ми ще дивились на це і плескали в долоні і кричали нашому апокаліптичному катові ура. Як тут, скажи, можна щось боронити, щось виправдувати, дошукуватись якихсь принципових причин і що це за такі ті колективи, що за них треба замучити стільки абсолютно невинних людей, кому вони прийшли такі в голову, з яких мотивів і для яких мотивів. Невже ти дійсно, як жива і розумна людина, віриш, що на землі існують вартості, що за для них можна було б засудити на голодне вмирання кілька мільйонів людей? І невже ти справді аж такий наївний, що можеш повірити в якийсь чудесний еліксир, що враз протягом кількох років з людей-людей можеш зробити людей-янголів? Де, і коли, і для чого нам найнещаснішим в історії людства хтось безвідповідальний підсунув цю страву, а ми голодні на правду, з жадібністю неофіта із заплющеними очима, так ганебно її спожили не підозріваючи, що це звичайна отрута. Відчуваю твоє обурення за ці слова, але ти не можеш ніяк їх заперечити, бо сам знаєш, що це правда… Ти дихаєш злістю, що ці правди виходять назверх, а разом і ненавидиш мене за те, що, мовляв, я йду в їх фарватері тоді, коли вже "все ясно" і коли навіть ти сам, колись віруючий, "розчарувався", але хочу тобі сказати, що я не збираюся вмирати задля розчарованих, разом з розчарованими, не будучи ніколи зачарованим і не поважаючи цієї справи ані на один гріш. І ще ти обурюєшся, що цей огидний злочин я називаю його іменем — злочином! Що його спричинників засуджую.
Невідомо, куди б дійшла ця вийняткова у цих обставинах розмова, коли б її не перервано випадком, якого ні один із співрозмовників не чекав. Мороз був справді наставлений аґресивно, але й Бич не мав бажання зрікатися своїх звичок аґресивности і коли він саме збирав усі свої арґументи в один ударний і рішаючий арґумент, — тоді з долини, від валу, що ділить ліс від крутого берега, несподівано, мов з-під землі, виступила і почала все більше і більше на очах виростати, спочатку невиразна, людська постать, яка згодом виявилась жінкою середнього віку півселянського походження.
Бич і Мороз одразу свою мову урвали… Жінка йшла поволі їм назустріч і коли з ними зрівнялася, зупинилася і відсапнувши запитала, чи вони часом не є з тієї санаторії. Так, дістала відповідь. Чи вони може письменники з Харкова? Так, дістала відповідь. Чи може тут є також письменник Бич? — питала далі жінка. Так, дістала відповідь. Чи можна б їй його бачити? Так, дістала відповідь. Бич їй сам представився.
— А! То ви! Мій улюблений! Читала, читала… Зачитувалась. "Юний, духманий край", "неповторна, мятежна доба", "Загірна комуна"… А як же, а як же! І дуже приємно, що вас бачу! От би вам, шановний письменнику, тепер твір написати. З життя неповторної доби… Отам он за Дніпром "Загірна комуна"… Так, там цієї ночі селянка Оксана… з'їла свого хлопчика Василька… І її за те забрали… — казала поволі жінка і дивилась пильно Бичеві увічі.