— Чого? Ти і так герой, Сопроне! — каже Ольга.
— А! Кинь! Герой. У нас тим товаром скоро будуть греблю гатити.
— А чим це погано?
— Тим, що казали поляки, що занадто то нездорово.
— Сопроне! Не задержуй потягу, — казав Петро зліва.
— А ще й машиніст, — додав доктор.
— Я тепер скорше сажотрус, — каже Сопрон. — Ну, ну! Наливай, наливай! Ольго! Підтримай!
— Кого? Тебе? Ну, знаєш, коли ти вже в своєму Сибіру до такого дійшов…
— Дійшов! Каюсь. Кальоша! А що ж наш Афіноген Васильович? Пам'ятаєте, як то бувало?
— Хто старе пригадає — око геть, — кажуть кацапи, — відповів старий.
— Маєте рацію. Ну, Катерино Львівно, може б нам так яку пісню?
— Чому б ні. Андрію! Затягай!
Ой, наступає та чорная хмара,
Став дощ накрапать, —
затягнув Андрій.
Ой, там зібралась бідна голота,
До корчми гулять! —
підхопив одразу Сопрон.
Але ця не йшла. Іван щось кривиться. А Андрій все таки продовжував:
Ой, іде багач, ой, іде дука насміхається,
Ой, за що, за що бідна голота напивається?
— Що ж, братця, не підтримуєте нашої справжньої, пролетарської.
— Ти, Сопроне, тут у нас не дуже розгортайся.
— Я ж йому кажу, що тут не Сибір, — Ольга.
— Мушу ж! Душу вилити. Десять років не бачились! Десять років! Накипіло!
— У тебе там завжди накипає, — каже Катерина.
— Звісно! Що ви не знаєте, що я машиніст? Уроджений, так би мовити, господар нашого великого государства.
— А мене от більше цікавить, де Ольга дістала таку блюзку, — каже на це Катерина.
— Кому що, — кинув Сопрон.
— А справді, Ольго? Звідки? — питає Мар'яна.
— Довга історія, — каже Ольга. — Його заслуга! — і кинула погляд на Андрія. — Один його товариш недавно вернувся з Берліну.
— О! О! З Берліну!
— Заохали! — каже Петро. — Вибрали тему. Досить про ті вічні закордони! Блюзка, як блюзка і що ж тут такого.
— Ось скінчимо п'ятирічку і самі таку сотворимо, — каже Сопрон. — Що? Не сотворимо? Не зробимо такої блюзни? От грім нас побий ясний, коли і ми не зробимо такої саме, як оця, блюзки. І тоді не треба нам ніяких Берлінів, Парижів, будемо самі собі Берлін! — кричав Сопрон, що дуже швидко п'янів. — Ха-ха-ха! Ми ще той твій Берлін одного разу отак візьмемо на виделочку і лик-лик! Ха-ха-ха!
— Для мого художнього зору ціла та блюзка виглядає дуже звичайно, — озвався, мов з туману Петро.
— Твій художній зір, Петре, як видно також огероївся, — гукає Сопрон — Тобто офутуристичився. Я оце на одній виставці у Томську був, так там усе в майбутньому. На плякаті двоє робітників, залізними м'язами відчиняють залізні двері майбутнього залізного раю. Шруби, крани, шестерні, молоти. — "Візьмемо, — каже, — буран революції СССР, вложимо пульс життя Америки і зробимо над доручену роботу, як хронометр!" Я, братця, за хронометр! Хай живе хронометр! — викрикнув Сопрон.
— Ні! Буран! Буран! А що з бураном?
— Буран вложимо в хронометр!
— А знаете, хто це сотворив? — питав здалека Петро.
— А навіщо нам його знати! Одразу видно — геній!
— Ясно геній, братця! Не геній такого не вискаже!
— Хай живе геній Крітський! — кричав і Петро, що нараз прокинувся.
— Ти от, товаришу хронометр, братіку Петре, от що мені скажи: чому ти мені так довго нічого не писав? — питав п'яно Сопрон. — Я ж тобі сто мільйонів послав. Я ж тебе бомбардував листами…
— А! Відчепись! Сто мільйонів! Ха-ха-ха! Ну, брат, знайшовся мільярдер!
А хто з нас, братця, буде сміяться,
Того будем бить!
заспівав знов Сопрон.
— Ну, знов пішов у фантазію, — каже Петро. — Так давай по реальній часті. Завтра у Івана празників-празник. Наїдуть, розуміється, риби, акули. Ураааа! А як ми нащот тих вареників, Іване? Їдемо всі полком, а чи поротно?
— Усі! Ясно — каже Іван.
— А я й не думаю! — каже Сопрон. — Чи я, братця, приїхав з Сибіру, щоб подихати свіжим повітрям, а чи й того… Як його… Ну, щоб кричати ура!
— Може Сопрон і має рацію, — озвався доктор. — Ясно! Морози! Ватагою! Та вони там умліють! Весь пролетаріят від завидків трісне!
— Нема, нема вже тих! — озвався Іван.
— Як нема? Що значить нема? А де ж наш славний, преславний патріярх Калиниченко зо своїми чади? А велий свинар Проць? А геніяльний чабан Масляк? —
"На базарі коло церкви
Революція іде!
Хай чабан — усі гукнули
За отамана буде!
Ха-ха-ха! І правильно!
— Нема, нема! Пішли! В дубину! — сказав Іван.
— От тобі й на! От тобі й нагосподарили! Туди їм і дорога… Мовчу, мовчу! Розумію! Я прибув гробові батька поклонитися!
— Ах! — зойкнула Марія Олександрівна…
І після цього всі замовкли, і вечеря скінчилась.
То була ніч, велика ніч для братів Морозів. Зорі тієї ночі інакше світилися, вітер інакше віяв, земля інакше йшла своєю дорогою. Мало лишилося на спання для Івана, бо говорили і не могли наговоритися. І навіть Вірочка не могла заснути, а віршики мусіла продеклямувати і навіть про якогось зайчика-побігайчика заспівати. Дід Афіноген Васильович гордий був своєю ученицею, особливо коли вона вичитала віршик про "мову рідну", що було великою для всіх несподіванкою і навіть збентеженням. Мар'яна поважно затурбувалась і після наказувала Вірочці:
— Ти того вірша нікому не кажи більше! Чуєш? — Дівчина не розуміла, чому вона не сміє того віршика говорити, а мама не могла їй цього пояснити. Потім Мар'яна і на діда накинулась. — Що вам, — каже, — прийшло в голову дитину такого вчити. Не знаєте, що може з того бути? — Старий лише махнув рукою…
А потім всі, хто де міг, полягали спати… І не могли заснути, не могли втихомиритись. У кожного стільки споминів, стільки щастя. Ольга знов у "своїх" кімнатах — вікна, двері, витоптані помости, таке все знане і близьке. Оповідала Мар'яні про своє харківське мешкання, просила приїхати в гості. Доктор і Марія Олександрівна не могли знайти для себе місця. Стільки років тужили вони у цих кімнатах, але ось все минуло, і всі знов щасливі. Марія Олександрівна одно лиш благала дочку:
— Олюненько! Як хоч назви його, але не клич тим Октябрином! — Це про свого внука турбувалась вона. Ольга з нею погоджувалася.
— Ми ще звемо його Юрієм, — казала Ольга.
— О! Це зовсім інше! Ні, ні, дитино! Так не можна!
Але все таки всі полягали, і будинок поволі вмовкав. Ніч проходила крізь простір, крізь душі. Зорі жевріли у своїх висотах, степняк-суховій ворушив гіллям дерев. Останнє вікно в будинку згасло. Це лягла спати з молитвою за всіх своїх Марія Олександрівна.