Сонце намагалось все це оживити, надати вираз весни… Воно старанно виливало все своє тепло і світло, освіжало сірість неба, підбарвлювало хмарини, що пливли десь звідти, як Біле море… По землі десь-не-десь попадались вишки нафтові, сірі, приземні хижки людських мешкань, штабелі різаного дерева і самі люди, у ватянках, у шапках-вушанках, у брудних валянках.
Верхівці їхали мовчки, лиш час від часу Людмила робила зауваги:
— Бачиш вишка? Номер сімнадцять. Одна з найкращих. П'ятсот тонн дала. — Або: — Бачиш отам рубець тайги? Там розорюють землю під посів.
— Що ж тут може рости? — питає Андрій.
— Все, — каже Людмила. — Іван хвалиться, що там яблуні зацвітуть…
Далі їхали мовчки, Андрій вдивлявся в гущавини гайків, іноді зграї куріпок виривались з-під них і летіли з гамором пружньо в далечінь.
— До якого табору належить ця місцевість? — цікавиться Андрій.
— Ухт-Іжма, — каже Людмила. — Нафта, радій… На промислі номер два три грами радія добули. Гелій тягнемо. На Кожві кораблі будуємо… Цього року вісім тисяч тонн барж дали… Їхали далі мовчки, Андрій посвистував, відчував з незвички невигідність сідла.
— А скільки всіх таборів? — питав.
— Шість, — чує відповідь спереду. Людмила все знає.
— Сєвжелстрой схід — Кожва-Воркута, вугіль, ліс, три корабельні. Сєвжелстрой захід — Княжий Погост-Кожва — ліс, дороги, залізниці. Печорський — ліс, сільське господарство, транспорт, корабельні. Усть-Вимський і Куломський табори, вздовж правого берега Вичегди — ліс, цегельні, автотракти. Головне ж — Кожва-Воркута. П'ятдесят тисяч робсили, а за пляном має бути чотириста тисяч…
Людмила вмовкає. Їдуть далі мовчазно. Андрій передумує почуте. У ньому все вальцює, ніби у великій машині — простори, робсила, нафта, вугіль, вишки, табори… Людмила знов говорить:
— Іван каже, що це багатющий край. Каже, тут земля сама проситься до рук, а рук нема.
— Як же нема? — автоматично питає Андрій. Людмила не відповідає.
— Іван каже, що цей край може бути самовистачальним… Експортовим… Ситим… — Андрій думає, Людмила думає, їх коні ритмічно ступають, іноді спотикаються на вибоях… — Люди, каже, дістають за дев'ять годин у шахтах за полярним кругом вісімсот грамів хліба денно… Й переважно люди з України… Й переважно хліб з України… — додає Людмила, а Андрій здригається від несподіванки, думає швидко і нервово, і мовчить вперто, мов би йому уста запаяно оливом.
Їдуть далі, вітер потягає зліва, в повітрі відчувається гнилувата вогкість. Починаються луги, місцями видно накопичення криги, погнуті дерева обдерта кора берізок… Це, видно, долина ріки, і тут, видно, господарила повінь, ґрунт під ногами зовсім вогкий, і місцями грузнуть копита коней, Людмила знов говорить:
— Іван каже, що коли б дати сюди вільну ініціятиву, вільний труд і господарські голови, тут, каже, можна…
— Людмило! Дивись! — перебиває її Андрій. Величезна зграя диких гусей кількома ключами зовсім низько з шумом виринула з-над верхів тайги. Широкі крила птахів різали чисте повітря, довгі шиї стрімко витягнуті вперед, червоні лапки щільно підігнуті під хвости. — Спішать, спішать, — каже Андрій. — Тягне їх полярна сила. Могли б собі у багнах Каспію сидіти — ні… Крига їх манить. Боротьба з кригою. А дивись, — казав Андрій і показував на купи прозорої криги, що лежала на завоях гравію і розтавала на сонці. З-під льоду струмками текла вода, що одразу всякала в землю, а побіч купами цвіли яскравим жовтим квітом болотяні рослини. Тягнуло свіжістю від води, маленька доріжка тікала тепер на північ, вирізи колій були заповнені рідким мулом, місцями стояли калюжі, відбиваючи в собі галуззя березок…
І незабаром виринула широка місцевість під тайгою, а по ній в різних місцях розкинуті сірі, дерев'яні, приземі будівлі. Два великі, кудлаті, жовті пси вибігли з гавкотом назустріч вершникам, череда корів гнідої масти паслася попід лісом, там також вешталось кілька людей… Вершники рушили швидше і під'їхали до будівлі з дерев'яних брусів з маленькими віконцями.
— Стій, — каже Людмила. — Ми на місці… — і позскакували з коней… Коні були заляпані багном, тяжко дихали… Назустріч вершникам стежкою від довгої, приземої будівлі, йшла жінка, загорнута у ватяний одяг з широким, округлим, червоним лицем…
— Що треба? — непривітно заговорила жінка на привітання Людмили, низьким, зухвалим голосом.
— В гості приїхали, Надеждо Олексіївно, — каже Людмила.
— Заходь, — каже жінка і йде попереду в напрямку вузьких дверей хижі. За нею пішли Людмила і Андрій. В середині сумерк, пахне вогкістю, двоє маленьких вікон ледве освітлюють малий простір.
— Як поживаєш? — питає Людмила.
— Та от ніяк не поживаю, — каже жінка. — Існую, дияволи прокляті! Сідайте, — каже жінка. Гості сідають на дощаній лаві. Робиться видніше і в кутку помітно маленьку, срібну іконку, що стоїть на трикутнику; перед нею згасла лямпадка червоного кольору. На цвяшку висять разочком чотки. На маленькому столику під іконкою чорний, дерев'яний хрестик і книга, мабуть, Євангелія.
— Ти тут сама? — питає Людмила.
— Сама, — каже жінка.
— А де ж Лія Шміт?
— Прогнала стерву, мерзенна безбожниця, Бога почала осквернять, — казала сердито жінка, уста її здригалися, очі дивились гнівно. Андрій дивився на неї мовчки, видно, вона його цікавить. Жінка ж іноді позирала на нього, прицінюючись, що це, мовляв, за поява така, може навіть догадувалась, що це щось від Мороза, ненавиділа того всіми фібрами своєї душі, і це видно було в неї, кожна риска кричала криком ненависти.
— Не з Морозів будете? — запитала враз Андрія.
— Брат, — відповів той спокійно.
— Прахвост ваш братчик, скажу вам одверто, дияволові душу продав, клятий, — заговорила жінка.
— За що ти його так не любиш? — запитала Людмила. Та позирнула малими очима з глибоких щілин, пожувала товстими губами…
— За Русь святую, — відповіла та. — Каналії топчуть землю нашу православну, а той паскудний нащадок славних предків помагає їм. Здохли б без нього. Самі себе зжерли б. Окаянні!
— Мороз не їм, а собі, а вам помагає, — каже Людмила.
— Що ти тут розумієш?.. — Жінка люто блиснула очима. — Христос — Бог! — проговорила вона з притиском. Пантократор! І казав Він любити! А Маркс казав ненавидіти.