Коли ж до лісу прийшов чаклун із маєтку володаря Ре-Альбі — високий молодий чоловік із сосновою патерицею, оздобленою срібним навершям, а потім до нього приєднався другий маг, із Порт-Ґонта (то був огрядний чолов'яга середнього віку із короткою тисовою патерицею), то тітонька Слань навіть не підвела своїх налитих кров'ю очей і надалі продовжувала щось зосереджено нашіптувати, дотримуючись старовинних жалобних звичаїв.
Коли ж вона нарешті поклала тіло так, як йому належить лежати в могилі — на лівому боці, підібгавши коліна, — то насамкінець поклала у його розкриту ліву долоню крихітний оберіг, ретельно загорнутий у клапоть м'якої козячої шкури і перев'язаний барвистою шворочкою. Але чаклун із Ре-Альбі кінчиком своєї патериці недбало відкинув вузлик убік.
— Могилу вже викопали? — запитав чарівник із Ґонту.
— Так, — відповів йому чаклун із Ре-Альбі. — Його поховають на родинному цвинтарі мого повелителя, — і він показав у бік маєтку.
— Зрозуміло, — сказав гість із Ґонту. — А я сподівався, що Великого Мага з усіма почестями поховають у центрі нашого міста, яке він колись врятував від землетрусу.
— Мій господар вважає, що саме йому повинна належати честь подбати про похорон великого Оґіона, — твердо відповів чаклун із Ре-Альбі.
— Але тоді виходить... — почав було огрядний маг і замовк, не бажаючи сперечатися, але й не сприймаючи загонистого тону молодого чаклуна. Потім поглянув на небіжчика. — Доведеться поховати його безіменним, — сказав він із гіркотою і жалем. — Я йшов усю ніч, і все-таки спізнився. А відтак наша непоправна втрата стала ще тяжчою!
Молодий чаклун мовчав.
— Його Істинне ім'я — Айґаль, — озвалася Тенар. — І він хотів, щоб його поховали саме тут, де зараз лежить тіло.
Обидва чаклуни одностайно витріщилися на неї. Молодик, уздрівши перед собою нічим непримітну літню селянку, мовчки відвернувся. Натомість той, що прийшов з порту, довго не зводив з неї очей, а тоді спитав:
— Хто ти?
— Мене кличуть Ґоєю, я вдова Кременя, що жив у Дубівцях, — відповіла вона. — Але, гадаю, ви й самі мали б здогадатися, хто я насправді. Мені зовсім не конче сповідатися перед вами.
Почувши це, чаклун із Ре-Альбі кинув на неї погордливий погляд.
— Агов, жінко, припни-но язика! Як ти смієш пащекувати до людей, котрі володіють магічною силою?
— Стривай, стривай, — спробував угамувати його запал другий чаклун, який і досі пильно дивився на Тенар. — Ти ж була... Здається, ти колись була його ученицею?
— І другом, — відрубала Тенар. Сказавши це, вона рвучко відвернулася і замовкла: вимовляючи слово "друг", вона раптом почула гнів у власному голосі. Відтак вона поглянула на свого старого друга, що лежав на землі, готовий упокоїтися в ній назавжди, бездиханний і непорушний. А ці люди стовбичили навколо, живі, сповнені сил, і вони не випромінювали ані крихти дружнього співчуття — лише заздрість, зловтіху і зневагу до суперника.
— Пробачте мені, — сказала вона. — Надто довго тягнеться ніч. Я була біля нього, коли він умирав.
— Але це ще не... — почав було молодий чаклун, однак його зненацька перебила тітонька Слань, завзято кинувшись на захист Тенар:
— Так, була! Була! Нікого не було, крім неї. Він сам послав за нею. Молодий Скороход, який вівцями торгує, переказав їй, щоб вона прийшла. А старий все чекав на неї, не хотів умирати, доки її не побачить. Саме вона була з ним поруч, а тому їй і вирішувати, де його належить поховати! Ось так!
— І він... — сказав старший чаклун, — і він назвав тобі...
— Назвав своє Істинне ім'я, — Тенар поглянула на них: обличчя старшого чоловіка випромінювало недовіру, а молодикові, здається, було до всього байдужісінько. Розмова з чаклунами раптом знову почала її дратувати. — Я вже один раз промовила це ім'я вголос. Хіба я мушу його повторювати?
Вона жахнулася, зрозумівши з виразу їхніх облич, що маги й справді не розчули Істинного імені Оґіона — вони тоді просто не звернули на неї уваги.
— О! — вигукнула Тенар. — Що за лихі часи настали: навіть таке Ім'я залишається непочутим і, промовлене в тиші, звучить не голосніше, ніж камінець, що впав на землю! Невже уміння слухати інших — не велике мистецтво? Що ж, слухайте знову: його Ім'я — Айґаль. І після смерті — теж Айґаль. І в піснях, які складатимуть про нього, його називатимуть Айґалем з острова Ґонт. Якщо, звісно, в сучасному світі ще не перевелися ті, хто може складати справжні пісні. Він був дуже мовчазною людиною. А тепер замовк назавжди. І, може, жодних пісень більше не буде, сама лише тиша. Не знаю. Я страшенно втомилася. Я втратила батька і дорогого друга...
Її голос зрадливо затремтів, горло стисли ридання. Тенар відвернулася і хотіла піти геть. Але раптом помітила посеред стежки той крихітний вузлик-оберіг, який приготувала для небіжчика тітонька Слань. Вона підняла його з землі, стала навколішки біля покійника, поцілувала відкриту долоню його лівої руки і поклала туди амулет. Тоді, не підводячись з колін, ще раз поглянула на двох чоловіків, що стояли поряд, і тихо промовила:
— Ви подбаєте про те, щоб могилу йому викопали тут, де він хотів?
Першим кивнув старший, за ним — молодий.
Жінка звелася на ноги, обтрусила спідницю і пішла геть, через галявину, осяяну яскравим промінням вранішнього сонця.
КАЛЕСИН
Чекай, — сказав їй Оґіон, який тепер став Айґалем, за мить до того, як вітер смерті вирвав його із життя. — Все! Тепер усе змінилося!.. — прошепотів він, а тоді додав: — Ти чекай, Тенар..." Але так і не сказав, на що саме їй належить чекати. Може, на ті переміни, які він бачив у своїх передсмертних маревах? Але що то за переміни? А може, він мав на увазі власну смерть і те, що має статися після того, як його життя добіжить кінця? Утім, голос старого мага лунав піднесено і майже радісно — він наче прирікав її на це чекання.
"А хіба могло бути інакше? — сказала вона собі, підмітаючи долівку в Оґіоновому будинку. — Хіба в моєму житті було іще щось, окрім чекання?" — А потім, ніби розмовляючи із незабутнім Оґіоном, спитала вголос:
— Я повинна чекати тут, у твоїй господі?
"Так", — усміхаючись, відповів їй Айґаль Мовчазний.
Зрештою Тенар прибрала в будинку, вичистила вогнище і провітрила постіль. Винесла на смітник піввідра череп'я і діряву сковорідку — увесь цей мотлох був німим свідком того, яким тяжким був минулий рік для старого, хворого мага. Оґіон жив так само просто, як звичайні селяни, але якби його зір був ясним, а могутність у розквіті, він би неодмінно полагодив і щербату миску, і понівечену пательню. Тенар було боляче бачити ці ознаки його слабкості, і вона гірко шкодувала про те, що в скрутну хвилину її не було поряд із Оґіоном. "Я би залюбки подбала про тебе", — сказала вона тому Оґіонові, якого пам'ятала, але він не відповів. Старий нізащо не захотів би когось обтяжувати — він занадто звик до самотності і самодостатності. Хтозна, можливо, і до неї він би пробурчав: "Тобі що, нема чим більше зайнятися?" Цього Тенар не знала. Зате вона була переконана в іншому — тепер їй слід залишатися в Оґіоновій хатині.