— Ти прибув сюди, щоб знайти його — Архімага Яструба.
— Геда, — поправив він, усміхнувшись. — Ти, і він, і я — ми не приховуємо своїх Істинних імен.
— Ти і я — так. Але Гед відкрив своє Ім'я тільки тобі та мені.
Лебанен кивнув.
— Гедові загрожує небезпека. До нього присікуються різні заздрісники... зловмисники... натомість він тепер не може себе захистити. Ти знаєш про це? — Вона не змогла висловитися відвертіше, але Лебанен сказав:
— Гед говорив мені, що його могутність, його магічна сила вичерпалася у тій мертвій пустелі, коли він урятував і мене, і всіх нас. Але в це так важко повірити! Принаймні я не йняв йому віри...
— Я теж. Але це й справді так. І тому він... — Тенар знову завагалася. — Він хоче побути сам, доки не загояться його рани, — обережно додала вона.
— Ми з ним разом побували у володіннях пітьми, у Потойбіччі, — сказав Лебанен. — Разом умирали, разом пройшли через тамтешні гори. Там є ще один шлях. І він це знав. То гори Скорботи, гори розпачу, гори страждання. А ще у тих горах дуже гостре каміння — рани від нього довго не гояться...
Він поглянув на свої руки, а Тенар пригадала Гедові долоні, зранені та обпечені, скривавлені і судомно зціплені в кулаки...
— Але чому він ховається від мене? — сумно вигукнув молодий король. І тихо додав: — Я так хотів, так сподівався його побачити. Але якщо він сам цього не бажає, то, звичайно, нема про що й говорити. — У цих словах Тенар почула ту саму чемну стриманість і гідність, з якою говорили королівські посли. Проте її зворушили слова щирого смутку, що вирвалися з уст короля.
— Певна річ, він прийде до тебе. Просто треба трохи зачекати. Адже він зазнав такого тяжкого удару — втратив усе... геть усе... Та коли він говорив про тебе, коли вимовляв твоє ім'я — ох, у такі хвилини я знову бачила Геда таким, яким він був колись! Яким він буде знову... Радісним і гордим!
— Гордим? — здивовано перепитав Лебанен.
— Авжеж! Звичайно, гордим. Кому ж тоді бути гордим, якщо не йому?
— Я завжди вважав його... Він був таким стриманим і терплячим... — Лебанен помовчав і засміявся над власними словами.
— Ну, а тепер йому якраз і бракує терплячості, — сказала Тенар. — Він надто жорстоко ставиться до себе. Але наразі ми нічого не можемо для нього зробити, хіба що не заважати йому йти шляхом, який він обрав — "аби на другому кінці ретязя знайти самого себе". Так тут кажуть, на Ґонті... — Нараз і сама Тенар відчула себе так, ніби ходить навколо кілочка на прив'язі, і така втома навалилася на неї, що їй аж зле стало. — Мабуть, мені вже пора відпочити, — сказала жінка.
Лебанен відразу підвівся.
— Пані Тенар, ти сказала, що втікала від одного ворога й натрапила на іншого; зате я прибув сюди, щоб знайти одного друга, а знайшов двох!
Тенар тихо посміхнулася. "Який приємний юнак!", — подумала вона.
* * *
Коли вона прокинулася, на кораблі вирувало життя: рипіли і стогнали щогли, гупали над головою ноги матросів, лопотіли вітрила. Розбудити Терру було нелегко, і, прокинувшись, вона нічого не могла зрозуміти. Може, її навіть трохи лихоманило, хоча вона завжди була такою гарячою, що Тенар навіть не намагалася визначити, чи дівчинка не хвора. Жінка спробувала розвеселити її, розповівши, що вони пливуть на кораблі, і ця маленька кімнатка, в якій вони спали, належить самому Королю, а судно везе їх додому, на хутір, до тітоньки Жайвірки, і, може, навіть Яструб теж буде там. Але малій усе було байдуже.
На її тендітній, худенькій ручці Тенар помітила червоні сліди чотирьох пальців — наче тавро, наче її зап'ястка торкнулися розжарені кайдани. Але ж Спритник навіть не стискав їй руку, він тільки ледь доторкнувся до неї!
Тенар нахилилася і поцілувала синці на зап'ястку дівчинки.
— Шкода, що я не встигла дошити твою червону сукню, — сказала вона. — Вона би сподобалась Королю. Хоча, як на мене, корабель — не те місце, де люди вбираються у пишні шати. Навіть королі.
Терру мовчки сиділа на ліжку, похнюпивши голову. Тенар розчесала її волосся. Тепер воно нарешті стало густим і шовковистим, темною хвилею спадаючи на обпечену щоку і плече.
— Хочеш їсти, моя пташко? Адже ти вчора навіть не повечеряла. Може, король покличе нас на сніданок? Учора ввечері він частував мене печивом і виноградом.
Терру вперто мовчала.
Коли Тенар сказала, що їм час вийти з каюти, дівчинка не заперечувала. На палубі вона стояла, прихиливши голову до плеча. Її нічого не цікавило: ні білі вітрила, наповнені дужим вранішнім вітром, ні іскриста вода, ні вкрита лісом гора Ґонт, що спиналася до небес за кормою судна... Дівчинка не підвела очей навіть тоді, коли до неї звернувся Лебанен.
— Терру, — лагідно сказала Тенар, ставши біля неї навколішки, — коли з тобою говорить король, належить відповідати.
Дівчинка мовчала.
Обличчя Лебанена, котрий не зводив з Терру очей, було незворушним. Можливо, під машкарою стриманої ґречності він приховував своє збентеження і відразу. А втім, його темні очі й справді були спокійними. Король лагідно торкнувся дитячої руки і сказав:
— Мабуть, досі тобі не доводилося прокидатись посеред моря?
Терру погодилася поснідати і з'їла трохи фруктів. Коли Тенар запитала у малої, чи не хоче та повернутись в каюту, дівчинка ствердно кивнула. Жінка, згнітивши серце, залишила дівчинку там і повернулася на палубу.
Лебанен стояв на носі корабля поряд із капітаном і незнайомим літнім чоловіком, зодягнутим у сірий плащ мага з острова Роук. Достоту в такий самий плащ — чистий і ретельно випрасуваний — вбрався і Гед, коли вони з ним привезли у Хавнор каблучку Ерет-Акбе. Натомість його старий плащ, брудний і зношений, правив Гедові за єдину ковдру — там, у Гробницях Атуану і в пустельних горах, коли вони разом добиралися до узбережжя. Тенар думала про це, спостерігаючи, як навколо корабля розлітаються клапті піни, а високі скелі зникають далеко за кормою.
Коли корабель, оминувши останні рифи, вийшов у відкрите море і повернув на схід, усі троє чоловіків підійшли до Тенар.
— Шановна Тенар, — почав розмову Лебанен. — Знайомтеся: це Майстер-Вітровод з острова Роук!
Маг вклонився, захоплено дивлячись на неї жвавими розумними очима. "Це такий чоловік, — подумала Тенар, — який тямить, куди вітер дме".