Тече річка невеличка...

Сторінка 12 з 12

Шкляр Василь

— Стійте, це я! Я!!! Кому він кричав? До кого?

Заплутувався у Яленчипій спідниці (а хустка зосталася десь на гілках), падав, черпав губами сніг, тулив його до очей, знову підводився й біг.

— Це я... я...

Уже й постріли втихли, а Дмитро не збивався з дороги, біг прямо на село, маючи силу в єдиній думці: встигне.

Розступися, лісе, розступися, рідненький. Бо як же він житиме, якщо не встигне.

Не біг, а котився Дмитро з гори, котився до річки, до річки. І коли застиг на її березі, увіткнувшись обличчям у сніг, щоб не бачити чорного згарища, почув, як через місток гуркотять мотоцикли. Він підвів голову і вгледів горбату машину, побачив па мотоциклах чорних потвор з залізними головами...

Куди це вони? Він же ще не сказав...

— Стійте! — Дмитро підвівся і, похитуючись, пішов прямо на німців.— Це я!

Хтось помітив його, але мотоциклістам зупинятися перед горою було не з руки, котрийсь на ходу випустив чергу з автомата, і Дмитро лиш устиг почути хрускіт в ко-ліпі, а болю — ніякого. Легко так упав у сніг, немов у соп.

XVII

Біль він почув пізніше, той біль заповзав у самісіньке серце й приводив Дмитра до тями; десь краєчком свідомості він ще хапався за думку, що виборсується з тяжкого сну, зараз він прокинеться в хаті — і прийде полегкість, і живчиком радість заб'ється у грудях: "Це сон!"

Авжеж, він у себе вдома, ось і голос мамин чується десь з-за стіни:

"Спасибі вам, Хросю, у вас таке горе, а ви зі мною оце".

"У всіх горе. Тепер за живих думка".

Це ж Макарова Фрося до них зайшла, видно, нерано вже, а Дмитро й досі вилежується. Хотів розплющити очі, але не зміг. Наче хто свинцеві кулі поклав на повіки.

"А я прибігла до церкви, дивлюсь-видивляюсь — нема мого Миті. Печиборщ стоїть ні живий ні мертвий, Макар ваш, Микита, хлопчики баби Казійки,— дітки ще зовсім, не розберуть навіть, що воно коїться, — а Миті нема".

"Ой горечко-горе,— тоненько плакала Фрося, — де ж такі тварюки вилупилися, що оцо стільки люду вибили. Жодного ж не помилували, у голівоньку кожному стріляли".

"Спершу ж хотіли живцем їх у церкві спалити, а тоді отой, що в машині приїхав, передумав. Церкви, каже, шкода".

"А Макар дивиться на мене, так, бідненький, дивиться, наче вбирає очима, то я не видержала та як кинуся поміж німців до нього, отако-о по чубові, по лиці його провела рукою та: "Прощай же, Макарцю любесенький, бо я ж тебе більше пе побачу".

"Та и мені ж тоді серце обірвалося, як вони потягли вас за коси од нього, а Макар... випростався отак у попереку та як заспіває: "Зашумєлі, загудєлі провода, ми такого не відалі нікогда".

"Ой, мовчи, Оксаночко, мовчи..." — заголосила тітка, страшно так захлинулась плачем, що Дмитро зрозумів: це не сон. Він розплющив повіки і не стелю побачив, а запорошене зорями небо — біле, аж сиве од тих зірок. І лежав він на санях — полозки скрипіли по снігу, мати з тіткою везли його.

"Ма'", — хотів гукнути Дмитро. Не подужав. Ледь ворухнув губами. Та й на той порух витратив сили останні. Зчорніло сиве небо — опустились повіки.

"А я ж тебе, Макарцю, дурна, ще й лаяла вранці, ле • дащом обзивала, а ти ж трудяга був, що такого тільки пошукати, та ти ж мені слова лихого не сказав, та ти ж мені й "брешеш" не сказав ні разочку".

"Гукаю до Печиборща: "Ви не бачили Митю? Він же до вас пішов кукурудзу молоти!" Мовчить".

"А тепер же, Макарцю, лежиш ти з усіма у ямі холодній, бадиллям прикритий, не було ж як і поховати вас до ладу, щоб не мерзли там".

"Аж дивлюся — Яленку Санюшину ведуть у шапці Митиній, обімліла я вся, хочу про Митю опитати — не можу. А Санюха упала ницьма, сніг на голову гребе та: "Мене, мене! — кричить.— Мене убийте, то я той дріт почепила".

"Це ж одну її, дівчину... За те, що в чоловічому зловили".

"І в останню мить знайшла вона мене очима та: "Передайте Миті!.." І тут стрельнули, і голівонька її тріпнулась набік..."

"А я кинулася до Макара та отак рукою по чубові його, по лиці провела..."

"Це ж ти спасла його, невісточко моя срібна, це ж ти вирятувала його, золотенька моя".

"Та: "Прощай же, Макарцю, бо я ж тебе більше не побачу".

"А що вже вродливиця, а що вже розумниця..."

"Чуєш, Оксано, як горілим несе?"

"Тепер ми довіку його чутимемо".

"Вмирати пора. Не страшне після цього й пекло".

"Сили нема ні на страх, ні на що".

"Нема".

"Синочка б виходити".

"Один же він у нас всіх зостався".

"А Санюха: "Дайте, дайте мені мою дівчинку! Я її на городі поховаю, негоже її з чоловіками одну ховати, дівчинку мою, голубоньку сизокрилу".

І знову почув Дмитро голоси, а про що мова — не розбере. Біль і гострий запах горілого змішалися в ньому, шарпали всеньке тіло і на якусь мить пробуджували з не-притоми, то знову тягли десь у важку, гливку темряву, в забуття.

"Поглянь, Оксано, одна церковка стримить, а хати — жодної. То на біса ж нам оця церква, як бога немає, хто ж тепер повірить у нього?"

"Он Санюха на городі... Могилу копає. А земля ж мерзла".

"І козеня коло неї. Мекає бідне".

"Бач, тварина, а й та чує..."

Застогнав Дмитро. Крізь в'язку, круту темряву долинуло й до нього кволе мекання козепяти, пробилося наче промінчик, і на далекому темному обрії зблиснула біла цяточка — чи не срібний човник то плив десь далеко-далеко?..

* * *

Тихими літніми вечорами, коли вже сонце опускається на спочинок у свої золоті палати, Митро Концедайло жене з лісу додому табунець білих, мов хмариночки, кіз.

Насилу переставляє ноги услід за козами, хоч ті й поволеньки дибають — напаслися вже. Лише за лісом, помітивши згори синю смужечку річки, веселіше перебирають копитцями, до води поспішають.

І поки п'ють кози воду, Митро стоїть на містку і слухає білу тишу, що залягла над світом і гострим окрайцем у серце йому запливла, зазирнула на хвильку.

Так тихо, так тихо, що чути, як річка тече, зачіпаючись срібними боками за береги.

І скільки вона ще тектиме — ніхто не знає.