Довго тієї ночі залишалась вільною Вутаньчина постіль на сіновалі. Довго бовваніли в нічному глухому степу дві постаті на могилі далеко від табору: одна незграбна, груба, масивна, неначе об'їждчик в сідлі, а друга — насупроти неї тоненька й гнучка, мов коса-тавричанка чистої співучої сталі.
XXXVI
В самий розпал степового літа губернатор через спеціального гінця попередив Фальцфейнів, що десь на осінь їм треба чекати в Асканію високих гостей. Восени, при. поверненні з Криму в столицю, маєток мали намір відвідати члени царської сім'ї. Можливо, що буде й сам цар.
Невдовзі після цього до маєтку прибув переодягнений в цивільне жандармський офіцер, який разом з управителем взявся складати таємні списки неблагонадійних. На час візиту всіх їх належало виселити з головної економії в далекі степові табори. Першим у списку стояв механік Привалов.
Вольдемар в ці дні розвинув шалену діяльність, цілком спрямовану на те, щоб якнайбучніше розрекламувати перед царем свою Асканію, виставити її напоказ у всьому блиску. Окрім інших заходів, вирішено було також створити свій власний асканійський хор — хор хлопчиків, який міг би виконати "Боже, царя храни..."
Ця оригінальна ідея своєю пікантністю сподобалась і Софії Карлівні. Досі найславніший такий хор був лише в Римі, при соборі святого Петра, а тепер буде і в неї, в Асканії...
З Криму негайно було виписано якогось патлатого диригента, що хоча й виявився незабаром п'яницею, але — на честь йому будь сказано — навіть у стані мертвецького оп'яніння камертона з руки не випускав.
По таборах та економіях, з-поміж пастушків стали розшукувати й підбирати обдарованих найголосистіших хлопчиків. Сам панич полював тепер за ними, як завзятий мисливець.
Свиснув незабаром аркан і над юним Мануйловим гарбичем.
Якось ждучи, поки набіжить в колодязі вода, Данько горлав біля своїх верблюдів вальс "На сопках Маньчжурії". Панич, об'їжджаючи степ, здалеку почув хлопця і підкотив машиною прямо до нього. Облатаний, вицвілий на сонці вокаліст був підданий короткому допитові:
— Звідки родом?
— З Полтавщини.
— Від кого перейняв "На сопках..."?
— Від Мануйла.
— Чи не співав раніше в церковному хорі?
— Ні.
— А тепер будеш співати. Змотуй зараз свої манатки і пішим алюром в Асканію, в розпорядження диригента... Чув?
— А верблюди?
— Верблюдів атагасові здай...
Сказав і фуркнув, тільки курява за ним встала.
Дуже не хотілось розлучатись Данькові зі степом, з Мануйлом, з верблюдами та вівчарками, одначе довелось. Хоч-не-хоч, а муситиме співати!
Атагас, привівши отару і вислухавши хлопця, скрушно поблагословив його в путь.
— Іди. Не в моїй, сину, владі увільнити тебе від цієї рекрутчини... Та, може, воно й на краще: всяка наука людині на користь... Тільки навряд, щоб ти там довго протримався, Даниле. Дуже вихрястий, клопіткий ти натурою, боюсь, що розжалують тебе... Ну, тоді вертайся знову сюди, в мій дисциплінарний батальйон. Прийму.
На прощання Мануйло нагородив Данька за вірну службу чабанським бурдюком для води.
— Спека, а тобі до самих Чаплів не буде колодязя...
До сліз зворушив хлопця цей щирий подарунок.
— Спасибі... За все вам спасибі, дядьку Мануйле... Кудлаті вівчарки, мовби відчувши, що Данько їх
покидає назавжди, замахали прощально хвостами, заплигали довкола хлопця, намагаючись лизнути його в зашерхлі щоки.
З бурдюком через плече, з гирлигою-гайдаркою в руці вийшов похнюплений Яресько на шлях, пошпи-лив на далеку, синю тучу асканійських парків. Тоскно заревли верблюди йому вслід, здушило в горлі від їхнього тужливого реву. Скільки не йшов, а вони навздогінці ревли й ревли, проводжаючи свого молодого хазяїна в простір...
"Знову в дорозі,— думав Данько, йдучи.— Якби всі свої переходи та скласти докупи: скільки вже тих верстов переміряв? З одної науки та в іншу... А може, це й на краще, як каже Мануйло?"
Почував, що відтоді, як зоставив він Кринички, дечого справді навчився поміж добрими людьми. Добрі вчителі поки що траплялись йому на шляху, В Каховці — правдистка, в амбарах — отаманка стрижіїв тітка Варвара, тут, у степу,— атагас Мануйло... Кожен учив по-своєму, але всі разом немов підіймали й зміцнювали його, напуваючи своєю силою, настроювали душу його на героїчний лад.
Присмучений розлукою з степом, але без остраху в серці, крокував він на Асканію. Хай латаний, з бурдюком через плече явиться він у панську столицю, але кривдити себе нікому не дасть! Та й не самі ж пани та полупанки там, є вже в нього в Асканії і справжні друзі. Ну хоча б Валерик... Уявивши собі зустріч з ним, Данько одразу повеселішав.
В Асканію він вступив уже бадьорішим, по-парубоцькому збивши кашкет набакир. Насамперед кинувся на артезіанську, запиячив на радощах, як пияк. Мало того, що напився від пуза та вщерть наповнив — більше, правда, для розваги — свій чабанський бурдюк, а ще й став хлюпостатися біля труби, відтираючи свої давно не миті щиколотки степовим "собачим милом", яким заздалегідь запасся в дорозі. Вважав, що тепер, коли він виходить у співаки, ніяких "курчат" на ньому бути не повинно. Тер, знімав верхню шкуру, як рашпілем.
На цьому й застали його Сердюки. Підійшли в юхтових чоботях, в жилетках обидва і, навіть не поздоровкавшись після тривалої розлуки, почали гнати земляка від води геть:
— Ану геть до чорного водопою! Найшов собі купіль біля артезіанської!
— А вона ваша? — спробував був ошкіритись до земляків Данько.
— Ще воно буде нам тут розпатякувати! — ведмедем пішов Оникій на хлопця, і Данько, пошпуривши йому в пику віхоть "собачого мила", змушений був відступити.
Зате, відшукавши Валерика, Данько пережив несподівану радість: Валерик теж був у хорі. В казармі, на нарах, відведених для хористів, хлопці зайняли собі місця поруч, щоб бути і вночі разом. В голови, замість подушки, поклали Данькового бурдюка з водою.
Увечері вони відвідали Мурашка. Здоровкаючись із Світланою, Данько знову відрекомендував себе Данилом, як тоді, при першій зустрічі в саду. Він чомусь вважав, що, вітаючись з такою дівчинкою, щоразу треба знову називати своє ім'я.