— Оце приворожила,— захоплено проспівала Любаша, коли паничеві кроки стихли за дверима.
— Уже й приворожила,— не втримала посмішки Ганна.
— Вперше таким його бачу... Ні одної він так не провідував... Ой Ганно, попануєш! — в захваті вигукнула Любаша і кинулась до коробки, залишеної паничем.— Що він тут приніс? Духи! Глянь, які хлакони! Такі тільки в барині є... А пахне! Давай я тебе збризкаю, Ганно, щоб Парижани пахла, ха-ха-ха... Не тільки ж їм — коли-небудь треба й нам!
І Любаша заходилась тут же бризкати на Ганну запашним дощем, заставивши її вдоволено мружитись.
За цим заняттям і застали дівчат Сердюки, що ввалились до кімнати без усякого попередження.
— Що це в вас тут так пахне? — розставивши руки, блазнювато забалакав Левонтій.— Чи м'ятою, чи кану пером... і не розбереш.
Оникій тим часом уже заглядав біля столу в коробку. Відкрив найбільший флакон, приклав до ніздрі, з сопінням потяг у себе, наче тертого тютюну:
— Ох і шпигає ж...
Ганні урвався терпець. Розлючена, звелась на перинах і несподівано владним рухом вказала на двері:
— Ану, звідси... Настогидли... Вимітайтесь геть! Дядьки остовпіли, ошелешені, стояли, безглуздо
осміхаючись.
— Ганно... Та що з тобою?
— В коробці ритися прийшли? Нюхати розігнались? Там нюхайте! — розпалилася Ганна.— Ну, чого стали, як пеньки? Любашо, гукни панича, може, хоч він їх виведе!
Це на дядьків одразу подіяло. Обережно, мов по слизькому, вони позадкували до дверей.
— І щоб без стуку більше сюди не вдирались,— кинула Ганна їм навздогінці і знову лягла.
— О, яка ти... Аж мене налякала,— з щирим подивом видивилась на Ганну Любаша, коли двері за Сердюками зачинились.— Одбрила так, що й я не зуміла б! "Вимітайтесь", ха-ха-ха... Рано за виручкою прибігли... Та й справді, що вони тобі тепер, чого їм в зуби дивитись? Рідні дядьки? Пусте: яка вже там рідня, де торги йдуть!
Ганна мовчала, сувора, замислена. Вигнавши дядьків, вона не зазнала від цього радості. Як-не-як, Сердюки були зараз для неї в Асканії найближчими людьми. Щось навіть схоже на жаль чи співчуття торкнуло їй душу, коли вони, розгублені, принижені, опинилися за порогом. Пригадала, як була маленькою і бігала з ровесницями щедрувати до них на панську воловню. (Сердюки, не маючи в Криничках своєї хати, літо й зиму жили при панській воловні.) Тоді дядьки ще не були такими скнарами і радо зустрічали племінницю, відплачуючи за щедрівки заздалегідь заготовленими гостинцями. Пригадалися також материні напучування: триматися дядьків, слухатися їх у всьому... Добре ж вона слухається! Так приструнчила, що вже не вона їх, а вони, дядьки, змушені слухати її!
Сама була здивована спалахом свого несподіваного властолюбства і тим, як просто можна ставити інших собі в підлеглість. На них перших зігнала оскому, на них перших спробувала своєї нової влади, яка мовби мимоволі заставляла її бути черствою і безсердечною з іншими. Може, це й недобре, але почувала, що й надалі діятиме саме так. З'явись дядьки тут удруге, вона вдруге б їх вирядила, хоча, незважаючи на Любашине стрекотання, самотність дедалі дужче гнітила її.
Степ був десь далеко. Аж не вірилось, що сьогодні вона ще спотикалась по стернях, виглядаючи зі шляху бочок з водою. Подруги і зараз там, у пекельнім степу, спотикаються за косарками, а вона вже скупана, в перинах, в парфумах... Гримає, велить, і її слухають. Здається, мусила б нетямитись у радощах від такої наглої переміни, але справжньої радості не було. Відчувала тільки фізичну полегкість, яка одначе не могла замінити собою щось інше, важливе, чого так не вистачало Ганні в житті.
XXXII
— Душа в мене не на місці,— говорила наступного дня Ганна Любаші, коли вони вийшли надвечір на околицю маєтку прогулятись.— Важко мені чогось, тривожно... Того берега пустилась, а до цього не пристала... Та чи й пристану?
— Чудна ти, Ганно,— відповіла Любаша,— їй-богу, чудна. Інша на твоєму місці йшла б і землі під собою не чула, а ти... Ну чого ти така? Хай учора боліло, а сьогодні вже й на ногу полегшало, вся в обнові йдеш, фартушок на тобі, як фата весільна... І ще вона не-вдоволена!
— Що — фартушок, Любашо... Невелике це щастя — фартушок покоївки... Не дорожу я ним.
— Бо легко дістався. Іншим він бозна-чого коштує, а тобі, вважай, даром його піднесли.
— Якось тісно мені в ньому, незручно... І поворозки наче давлять, і кожен, як на білу ворону, дивиться... Мабуть, не родилась я для прислуги, Любашо... Нема в мені холопського дару.
Глянувши збоку на Ганну, Любаша відзначила про себе, що й справді її супутниця мало схожа на прислугу навіть у накрохмаленім фартушку покоївки. Іде й не струснеться. Голову — в чорній блискучій короні кіс — несе, мов яка-небудь княгиня...
— А що б же ти хотіла, Ганно? В антонобілях кататися? Ще покатає!
— Того мені теж мало,— відповіла з напівусміш-кою Ганна.
— Тоді я вже й не знаю, чим він тебе приверне,— розвела руками Любаша.— Хіба, може, пташиного молока з Генічеська привезе...
Неподалік стежки, якою вони йшли, за зарослями очерету працювала велика артіль землекопів. Ганна мимохідь задивилась на них, ошарпаних, напівголих, змучених цілоденною роботою.
— Що то вони риють, Любашо?
— Новий ставок б'ють... Отож бачиш які: на людей не схожі. Все з тачками та грабарками, вергають землю мов каторжники, з ночі й до ночі. А ми тим часом в проходку ходимо, повітрям дихаємо... Думаєш, не заздрять вони нам?
Ганна зупинилась:
— Ставок в степу... аж дивно. Хіба тут можна до джерел докопатись?
— їхнє діло землю вивергати, а воду сюди з арте-зіанів по трубах напустять... Бачиш, ото малий, бистрий, у кепочці, що гурт біля себе зібрав, аршином розмахує? То якраз і є головний водяник, механік водокачки... Він тут із своєю бражкою всю воду в руках тримає,— пояснила Любаша і, озирнувшись, додала напівпошепки: — Кажуть, з тих він, що проти царя йдуть! На каторгу, либонь, уже мав загриміти, та якось в Асканію сприснув...