До початку бенкету, як завжди, Софія Карлівна показувала гостям красоти своєї резиденції. Щоразу свій показ вона починала з англійської конюшні, якою дуже пишалася. Стегнасті жокеї з самого ранку, повиводивши зі стаєнь породистих жеребців, нещадно ганяли їх на корді на втіху прибуваючим гостям.
— То Ганнібал,— пояснювала господиня приїжджим приятелькам,— то Мавр, а це Ковбой... Жокей, не смикайте, будь ласка, мого Ковбоя, йому ж боляче!..
— Ах, які красені! — ахкали приїжджі цінительки.— Які гіганти!.. Та тут у вас, Софі, в самих жеребцях ціле багатство!..
— І прошу звернути увагу,— посміхнулась Софія Карлівна,— все це — чистокровні англійці...
Після жеребців гості оглядали зоосад. Відстороняючи робочих та зоотехніків, Софія Карлівна і тут сама давала пояснення, хоча це й виходило в неї з гріхом пополам. Страуси у неї неслися чортзна-коли, а муфлони любили зовсім не той корм, який вони справді любили.
Декотрі з дам зволили пробувати антилоп'ячого молока і навіть просили страусових пір'їв для своїх капелюшків.
— Наш зоосад — це не просто екзотика, ні,— напускаючи на себе міну вченої, пояснювала хазяйка молоденькій дамі, яка, видно, була тут уперше.— Це щось на зразок паризького Jardin d'Acclimatation... В Англії ми маємо щирого друга в особі герцога Бед-фордського, який давно цікавиться нашим Півднем і високо оцінює нашу скромну роботу... Ми одомашнюємо страусів, приручаємо диких антилоп... Бачите, як вони мирно собі пасуться он у степу, немов у рідній Африці...
— І ніхто їх не пасе? — з подивом запитувала молоденька й цікава дама, яку вражали тут не тільки страуси та козероги, а навіть звичайнісінькі телята.— Дивно, як же вони не розбіжаться?
— За ними доглядають,— посміхнулась Софія Карлівна з наївності приятельки.— Для цього існують у нас спеціальні люди, що досконало знають свій фах...
— Ви їх теж виписуєте з Африки?
— Людей? Що ви, Жаннет!.. Набираємо з простісіньких мужиків, і вони вже самі потім навчаються... Непривітні типи і з запахом, але бачили б ви, як їх люблять тварини! Це просто зворушливо!.. І для кожної тварини у них є свої імена: то Ласочка, то Зорька, то Васька...
Євдоким Клименко, якого сама посада завідувача зоопарку змушувала бути тут, стоячи осторонь, слухав Софіїне базікання з ледве прихованим презирством. Хай базікає пані, він вважає за краще триматися в тіні, десь біля перегородки, крізь яку тягнуться до нього довірливі, милі писки тварин, вимагаючи від свого бородатого Ноя ласки... Про кожного з жителів зоопарку Клименко міг би розповідати годинами. Його розумінню, як нікому з присутніх, був відкритий внутрішній світ цих різнорідних диких дітей природи. З виразу очей оленя чи птаха Клименко вже міг би сказати, як себе зараз почуває той чи інший його вихованець, який у нього настрій, що йому болить...
Босим парубійком приплив колись Євдоким Клименко з Київщини в Каховку і, найнявшись в Асканію, осів тут назавжди. Він перший обвішав Асканію своїми дотепними шпаківнями з ропавок. Щоб збільшити число вільних пернатих, весною ловив сильцями перелітних птиць і, підрізавши їм кілька махових, знову пускав на волю, змушуючи їх в такий спосіб зоставатись в асканійських тоді ще молодих парках на гніздування. Старший Фальцфейн незабаром помітив незвичайну любов юнака до природи, його допитливий розум, яскраво обдаровану індивідуальність. Все це теж можна було експлуатувати! Гострі спостереження, цінні думки й догадки, мимохідь кинуті Климен-ком, Фальцфейн підхоплював на льоту і потім видавав уже за свої. Ночами після роботи Клименко висиджував над книгами, самотужки опанував латинь, яка йому була необхідна для серйозних занять зоологією. З Біловезької Пущі завіз він сюди зубрів, з долин Міссісіпі, з-під ножа американських браконьєрів, вихопив останніх на землі бізонів і, схрестивши їх в Асканії, одержав дивовижних гібридів-гігантів — зубробізонів, маючи на меті подарувати людині новий, наймогутніший вид робочої домашньої худоби... А скільки було йому клопоту з фазанами, скільки безсонних ночей провів він біля інкубатора, доки вивів штучним способом перших страусят ему... Все зібрав, все виплекав, і все це тепер лиже йому руки... Жваво хвалиться Софія перед гостями, не соромиться брехати навіть і в присутності Клименка... Що він для неї? — "непривітний тип, мужик із запахом", та й тільки...
Наприкінці оглядин гості завернули в ботанічний сад. Валерик вважав за краще не попадатись під їхні моноклі. Тільки пани показувались на якій-небудь алеї чи стежці, хлопець одразу шурхав, мов звірок, у кущі, в гущавінь, світячи звідти на панську процесію вуглинками своїх темних очей.
— Треба знати,— говорила Софія Карлівна своїм гостям,— чого коштує випестувати в степу кожний кущик, кожне деревце, щоб по-справжньому цінувати оцю благодатну тінь, свіжість, зелень... Спочатку, поки не викопали абіссінський колодязь, мусили вітряками качати воду, поливаючи, плекаючи тут кожне деревце.
"Ти його плекала, ти його прливала!" — причаївшись у кущах, думав Валерик з ненавистю.
Із саду гості попрямували нарешті до панських хоромів.
В домі Мурашків було дано сигнал.
— Зараз вони в чеканні бенкету зберуться у вітальні,— говорила Лідія Олександрівна чоловікові.— Іди, любий!.. Не сумнівайся: тебе знають, тебе пропустять!
Сунувши чоловікові скручені трубкою проекти, вона поцілувала його в щоку:
— Щасти тобі!
Справді, як і передбачалося добрим генієм Лідії Олександрівни, гості, чекаючи, доки їх запросять до столу, зібралися передихнути в просторій, прохолодній панській вітальні, густо обвішаній старовинними потемнілими картинами, які, здавалось, ще більше посилювали у вітальні приємну тінь і холодок.
Якась літня дама з голою ластуватою шиєю уже побринькувала на роялі, інші, поприсідавши в м'яких голубих кріслах, обмахувались віялами, бесідували про се, про те. Серед гостей була губернаторша, довга й кощава жінка, із своєю уже заміжньою дочкою Жаннет, що весь час курила тоненькі цигарочки; була тут також весела і вертлява красуня Мері, дружина багатого кримського мурзи; була й солідна, схожа на будду, мадам Іваненко, біля якої дами увивалися ще більше, ніж біля самої хазяйки, бо з усіх присутніх мадам Іваненко була найбагатшою: мала понад сто тисяч десятин. Були ще дві не в міру набілені поміщиці з Чорної Долини та задьориста Софіїна приятелька із Сиваського —* фрау Луїза із своїм задиш-куватим чоловіком-німцем, що приволікся сюди без запросин, бо з деякого часу закаявся відпускати в Асканію фрау Луїзу саму. В числі гостей була й ігуменша, і навіть мадам Шило, яка трималася перед блискучими магнатками настільки скромно та поштиво, що вони спершу були прийняли її за прислугу.