— Бачиш, Валерію, в чім тут річ... Уяви собі на хвилинку розріз грунту,— нагнувшись, Мурашко взявся розважливо креслити лопатою схему біля канавки.— Перша вода під нами буде ґрунтова. Ми її звемо верховодкою. На ній животіють всі наші степові колодязі, оті, що з барабанами, дерев'яними, допотопними... Асканію верховодка задовольнити не може: її мало, на смак — погана, до того ж і залягає досить глибоко. Але ще. глибше, отут попід нами, проходить у вапняках понтійського ярусу могутній артезіанський горизонт. Усе в Асканії тримається на ньому, на цьому горизонті. З нього Привалов якраз і жене Дніпро в наші парки!..
— Дніпро... Звідки і куди! — прошепотів вражений Валерик.
— Відомо, що понтійські вапняки дуже пористі,— вів далі Мурашко.— В їх пори й заходить десь біля
Каховки дніпровська вода і потім уже рухається попід степом сюди, як по трубах... На цю воду, Валерику, вся наша надія, саме в цьому напрямку мусить працювати думка... А вони, наслухавшись захожалого невігласа, вирішили залізти чортзна куди — в сарматські вапняки, сподіваючись, що звідти вода їм піде на поверхню самопливом... Ну й мають! Виявилось, що й води там пшик, та ще й смердюча, з сірководнем...
— Отож вона того й горить,— догадався Валерик.— Та хоча б уже горіла як слід... А то переб'єш струмину долонею — і погасло...
— Не в той бік вони дивляться, не там, не там треба її шукати,— гомонів уже наче сам до себе Мурашко, поступово заглиблюючись у думки і забуваючи про співрозмовника. Стояв, приклавши руку до лоба, і, напружено думаючи, дивився просто перед собою в замулену канавку, наче ждав звідти появи чогось незвичайного. Потім, зненацька присівши, він вихопив з бокової кишені блокнот і став щось записувати собі до коліна — швидко, нервово...
З Іваном Тимофійовичем таке траплялося досить часто, і Валерик уже звик до цього. Спочатку хлопець думав, що його Мурашко натурою поет або музикант, якого й посеред роботи відвідує всесильне натхнення, раз у раз відриваючи садівника від буденних справ. Але згодом Валерик переконався, що клопоту Мурашкові завдає натхнення іншого роду. Не рими та мелодії вихряться над ним, а різні проекти, винаходи, вдосконалення. Невгамовний садівник без кінця ламав собі над ними голову. То йому раптом не сподобається садовий обприскувач, яким роками всі користувались,— і він уже проектує інший, то увагу його приверне звичайний вулик з виставленої за парком пасіки, і — чуєш — Мурашко вже там насідає на пасічника, доводячи недосконалість старого вулика і потребу замінити його вуликом новим, вдосконаленим. Здається, не було в Асканії такої речі, якої не торкнулася б Мурашкова допитлива думка. Все йому хотілося попробувати, перевірити, поліпшити.
З любов'ю дивився Валерик на свого наставника, що, присівши під деревом, нотував якісь нові думки, весь заполонений і немов освітлений ними. Обприскувач... вулик... а тепер що?
В добру хвилину звела доля Валерика з Мурашком.
Зараз хлопцеві було страшно навіть уявити себе поза оцим знайомством, поза своєю міцніючою дружбою з садівником. Не дуже густо на землі людей, які, подібно Мурашкові, взялися б завдавати собі клопоту з якимсь агрономчуком, що не має ні дипломів, ні протекцій, що вийшов у життя багатий лише вузликом книжечок та світлими мріями.
О, далася б йому взнаки Асканія, не відгризся б від неї своїми дрібними, як рисові зерна, зубами. Назнущалися б з нього прикажчики та пригінчі, топтали б на кожному кроці його крихку молоду гідність, його не по літах розвинене самолюбство.
Школою, другом і схованкою від злигоднів асканій-ської буденщини став для Валерика оцей ботанічний сад. За межами саду починалась Асканія — конторська, панська і коло-панська, в якій Валерик часом почував себе гірше, ніж на дикому каховському ярмарку.
Коли йому випадало за чимось збігати в контору, Валерик ішов туди, як на муки. Тільки зайдеш, конторські жевжики починають уже глумитись.
"Знаєш, як мужика сердять?" — вигукне котрийсь з канцеляристів і, підійшовши, почне під загальний регіт контори раз за разом насувати хлопцеві кашкета на самі очі. Надмірно вразливий, чутливий до найменшої образи — що він міг протиставити грубощам панських посіпак, які тільки й шукали когось меншого, щоб потішитись, поглумитися з нього! Хлопець був проти них безправний, оголений, відкритий для всіх щиглів та запотиличників, що вважались в економії жартами і що ранили його в саму душу. Данько, той був якийсь чіпкіший у житті; виприснувши з-під запотиличника, він міг відповісти хоч тим, що скрутить кривдникові дулю або огріє його таким прізвиськом, що влипне одразу, мов тавро, а Валерик і цього не вмів, і всі кривди переживав у собі, не маючи змоги помститись. Його вважали просто сором'язливим, але рідко хто догадувався, яке недитяче загострене самолюбство криється під спалахами дитячої шаркої ніяковості.
В повній безпеці Валерик міг себе почувати лише на водокачці та за металевою оградою саду, в оцих надійних зелених хащах подалі від тротуариків, по яких ходять під парасольками пани, подалі від чорних чеченців, що, спливаючи лоєм, ріжуться по закапелках з конторниками в очко. В парках, серед птахів та звірів, було куди легше для душі, ніж у нещадному гарячому круговороті панської Асканії, де все було наскрізь пройняте фальшю, продажністю, жорстоким самодурством одних і безсоромним поголовним холопством інших.
Іван Тимофійович вгадав його нахили, приставив до живого любимого діла. Жаданий світ науки і невтомних людських шукань з кожним днем тепер усе ширше розкривався перед Валериком. Де ще, як не тут, він міг би стільки нового почути про оті понтійські та сарматські вапняки, про шляхи води під землею? Де ще мав би він можливість годинами висиджувати над мікроскопом, уперто вивчаючи тканину листка чи коріння? Без участі Валерика тепер не відбувалось жодне поливання парку, він вів, за дорученням Мурашка, різні спостереження над поведінкою лісових птахів, стежив за ростом трав, він товкся в саду з ранку й до ночі, невсипущий, як та молода бджола, що розносить з квітки на квітку золотий, повний життя пилок...