– Ні-ні-ні! – заперечив Мумі-тато. – Ти нічого не нестимеш. Просто увійдеш до своєї нової господи.
Зачекай… треба, щоб ти увійшла з квітами, так годиться… Зачекай хвильку!
Тато звернув до осикового гаю і заходився зривати квіти.
Мумі-мама роззирнулася на всі боки. Яка тут скупа земля! А каміння скільки! Купи каміння! Зовсім нелегко тут буде посадити садок…
– Що то за зляканий шепіт, мамусю! – ледь чутно прожебонів Мумі-троль.
Мама прислухалася.
– І справді, зляканий, – прислухавшись, погодилась Мумі-мама. – Але то лише осики, вони завжди так шепочуть.
Неподалік росли маленькі, покручені вітрами осики, їхні листочки без упину шаруділи від легких повівів вітру з моря. Вони нестримно тряслися, їх раз у раз лихоманило.
Цього дня острів був інакшим, замкнутим і байдужим. Він уже не розглядав їх, як тієї теплої ночі, коли вони сюди прибули, а задивлявся ген далеко у море.
– Ось, бери, – повернувся Мумі-тато. – Квіточки неймовірно маленькі, але вони напевно розтуляться, якщо ти поставиш їх на сонце… Рушаймо далі! З часом зробимо тут гарну дорогу до берега, де приставатимуть човни. Побудуємо пристань! Тут роботи непочатий край! Уявіть, уявіть на хвилинку, як ми тут будуватимемо усе своє життя, усе переробимо, зробимо з острова цяцю…
Тато підхопив кошики і поквапився уперед, прямуючи вересовим килимом до свого маяка.
Перед ними вигнула спину прадавня неприступна гора з сірими зухвалими, стрімкими урвищами, помережаними розколинами, що громадилися одне понад одним.
"Тут усе надто велике, – подумала Мумі-мама. – А може, то я надто маленька…"
Лише стежина була такою ж маленькою та невпевненою, як вона сама.
Родина Мумі-тролів обережно дряпалася поміж скелями, всі одночасно досягли вершини, де, чекаючи на них, стояв на своїх важких бетонних ногах маяк.
– Ласкаво просимо додому! – урочисто проголосив Мумі-тато.
Погляди дряпалися угору, щораз вище. Маяк губився у високості, він був велетенський та цілком білий – неймовірне видовище! Ген угорі з запаморочливою швидкістю металася туди й сюди хмаринка наляканих ластівок.
– Мені млосно, – ледь чутно пролепетала Мумі-мама.
Мумі-троль глянув на Тата. Тато урочисто піднявся східцями і простягнув лапу до дверей.
– Вони зачинені, – сказала з-поза його спини Маленька Мю.
Мумі-тато обернувся, здивовано витріщившись на крихітку.
– Зачинено, – повторила Мю. – Ключа немає.
Тато поторгав за клямку. Покрутив нею на всі боки.
Погупав у двері, копнув їх ногою. Зрештою, відступив крок назад і роззирнувся.
– Ось цвяшок, – мовив він. – Цвяшок, без сумніву, для ключа. Бачите! Мені ще ніколи не доводилося чути, щоб хтось не повісив ключа на місце, зачиняючи двері. Надто коли йдеться про наглядача маяка…
– Може, ключ під сходами? – озвався Мумі-троль.
– Там його теж немає.
– А тепер помовчте, – попросив Мумі-тато. – Ані слова… Мені треба подумати.
Він видряпався на вершину гори і сів, повернувшись носом до моря.
Рівно й спокійно пролетів понад островом південно– західний вітер, потепліло. То був дуже сприятливий день, досконалий день для того, щоб прийняти маяк у своє володіння. Татові аж смоктало в животі від розчарування, він ніяк не міг позбирати докупи свої думки. Ключ може висіти на цвяшку або лежати під сходами – інших місць не буває. Навколо все було гладке і голе, ні тобі причілка над дверима, ані підвіконня, ані пласких каменів перед сходами.
Татові думки втомилися, він весь час усвідомлював, що родина у нього за спиною, затамувавши подих, чекає на його рішення. Зрештою, він гукнув через плече:
– Мені треба трохи поспати!
Зазвичай проблеми вирішуються уві сні. Голова ліпше працює, якщо їй дати спокій. Мумі-тато згорнувся клубком в одній із розколин, натягнув на очі капелюха і з небаченою легкістю поринув у благодатну темряву сну.
Мумі-троль зазирнув під сходи.
– Тут лише мертва пташка, – сказав він.
То був маленький крихкий скелет, геть вибілений часом. Мумі-троль поклав його на східці, звідки його здмухнув вітер і покотив схилом.
– Я багато таких бачила внизу, у вересі, – зацікавилася Маленька Мю. – Це нагадує мені про Помсту Забутих Кісток. Надзвичайна історія!
На якийсь час вони замовкли.
– Що тепер буде? – порушив мовчанку Мумі-троль.
– Я згадую того рибака, якого ми зустріли вночі, – озвалася Мумі-мама. – Мабуть, він живе десь на острові. Може, щось знає… – Мама розв'язала мішок з постіллю і витягнула звідти червону ковдру. – Накрий Тата, – попросила вона. – Не годиться спати на голій скелі. Потім можеш обійти острів і пошукати рибака. На зворотному шляху набери, будь ласка, трохи озерної води. Мідний кавник лежить у човні. І картопля теж.
Приємно було чимось зайнятися. Мумі-троль повернувся спиною до великого замкненого на ключ маяка і побрів островом. Біля підніжжя гори панувала літня тиша, на схилах ніби застигли у русі червоні хвилі квітучого вересу. Земля була твердою та гарячою. Гарно пахли квіти, але не так, як вдома, у садку.
Лише тепер, опинившись на самоті, Мумі-троль міг по– справжньому побачити острів, принюхатися до нього, відчути його на дотик, прислухатися, нашорошивши вушка. Хоч навколо монотонно шурхотіло море, острів здавався тихішим, ніж Долина Мумі-тролів, цілком мовчазним і страшенно старим.
"До нього нелегко достукатися, – подумав Мумі-троль. – Це острів, який хоче, щоб йому дали спокій…"
Посеред острова вересова лука збігала до маленького зеленого болітця, а потім знову видряпувалася вгору схилом, зникаючи серед присадкуватих ялинок та карликових берізок. Так незвично мешкати у місцевості, де немає жодного високого дерева. Уся рослинність тут була низькорослою, плазувала, притискаючись до землі, натужно переповзала через гору. Мумі-тролеві здалося, що зараз і йому доведеться рачкувати, зробившись зовсім маленьким. І він щодуху побіг до мису.
На самому краю західного мису стояв малесенький будиночок з каміння та цементу. Він міцно чіплявся до скелі залізними скобами, мав округлий, мов спина тюленя, дах і дивився на море крізь дуже міцне віконне скло. Будинок був такий крихітний, що навіть комусь не надто високому можна було жити там хіба сидячи, а рибак збудував його для себе. Він лежав горілиць, заклавши руки під голову й спостерігаючи за неповороткою мандрівною хмаркою.