Його родина була такою ж маленькою та безпомічною, як у скляній кулі, а він впевнено провадив її неосяжним морем крізь блакитну німотну ніч. Штормовий ліхтар позначав їхній шлях, ніби Тато рішуче провів світляну лінію через карту, сказавши: "Пливемо ось звідси сюди! Он там ми житимемо. Там обертатиметься земля навколо мого маяка, стрункого і гордовитого, а навколо простиратиметься море з усіма його небезпеками".
– Ви не мерзнете? – бадьоро гукнув він. – Ти заг горнулася в ковдру? Ось бачите, ми проминули останній острів. Скоро настане найтемніша пора ночі. Дуже важко плисти вночі, не можна втрачати пильності ані на мить!
– Звичайно, любий, – відгукнулася Мама, згорнувшись калачиком на палубі. – Це небувала подорож!
Ковдра трохи намокла, Мама обережно пересунулася ближче до борту з підвітряного боку. Шпангоути весь час зачіпалися за її вуха.
Маленька Мю сиділа на носі човна, монотонно наспівуючи собі під ніс якусь пісеньку.
– Мамо, – зашепотів Мумі-троль. – А що з нею трапилося? Чому вона стала такою недоброю?
– Хто?
– Мара… Її хтось скривдив, що вона стала такою?
– Цього ніхто не знає, – відповіла Мумі-мама, витягнувши хвіст з води за кормою. – Скоріш за все, ніхто її не кривдив. Я маю на увазі, що вона нікого не цікавить. Навряд, чи Мара цим журиться. Вона наче дощ або темрява, або камінь, який треба обійти, щоб рухатися далі. Хочеш кави? Кава у термосі і білому кошику…
– Ні, не зараз, – похитав головою Мумі-троль. – У неї жовті маленькі очиці, безвиразні, мов у риби. Вона вміє розмовляти?
Мумі-мама зітхнула:
– Не варто розмовляти з Марою. Ні з нею, ані про неї… Бо інакше вона розсердиться і прийде за базікою. І не жалій Мару! Гадаєш, вона тужить за теплом, а насправді прагне лише одного – сісти на вогонь і загасити, щоб він уже ніколи нікого не зігрів. А тепер я, напевно, трішки посплю…
Бліді осінні зорі всіяли небо. Мумі-троль лежав горілиць на палубі і дивився на штормовий ліхтар, але думав про Мару. Якщо з якоюсь істотою ніколи не розмовляти і навіть словом про неї не згадувати, то вона помалу зникне, не віритиме у власне існування. Цікаво, чи допомогло би у цьому випадку дзеркало? Завдяки багатьом дзеркалам можна розмножити своє зображення, і хтозна, чи не змогли би ці зображення спілкуватися між собою. Хтозна…
Навколо панувала тиша, тільки стерно стиха порипувало. Усі поснули, лише Мумі-тато оберігав сон своєї родини. Йому зовсім не хотілося спати, він ще ніколи не почувався таким бадьорим.
Далеко звідси над ранок Мара вирішила пуститися в мандри. Острів під нею був чорним і прозорим з гострим крижаним мисом, що, немов стріла, вказував на південь. Піщане дно берега занурювалося у воду, гублячись у глибині. Мара позбирала докупи подоли своїх темних спідниць, які то обвисали, ніби листя зів'ялої троянди, то розгорталися знову, шурхотіли, здіймалися догори, мов крила. Мара вирушила у свою довгу мандрівку морем…
Спідниці злітали угору і опадали вниз, немов помахи рук плавця у морозному повітрі, хвилі злякано відсахувалися від неї. Мара плила вперед у передсвітанкових сутінках, залишаючи за собою хвіст сніжної імли.
Супроти неба на горизонті вона здавалася велетенською летючою мишею, що лопотить крильми. Мара рухалася дуже повільно й важко, однак не спинялася й на мить. Вона мала час. Нічого іншого, окрім часу.
Родина пливла до самого ранку і всього наступного дня. Знову настала ніч, а Тато усе ще сидів за стерном, вдивляючись у далеч, чи не змигне десь світло маяка. Проте ніч була такою ж блакитною, як попередня, і жодного маяка на небокраї.
– Курс правильний, – запевнив Мумі-тато. – Я знаю, що дотримуюся правильного курсу. За такого вітру ми мали би дістатися острова до півночі, а світло маяка побачити ще при сутінках.
– Може, якийсь мерзотник погасив його? – висловила припущення Маленька Мю.
– Гадаєш, можна погасити маяк? – запротестував Тато. – Якщо на світі і є щось стале та надійне, то це світло маяка. Існують речі абсолютні, наприклад, морські течії та пори року. Сонце завжди сходить вранці. І горить маяк.
– Тож невдовзі ми побачимо його, – примирливо зауважила Мумі-мама. їй не давали спокою безліч дрібних думок, яким бракувало місця в голові.
"Хай би вже той маяк спалахнув удалині, – думала Мама. – Він сповнений такого радісного очікування! Хоч би там справді був маяк, а не мушача бека… Не уявляю собі вимушеного повернення додому… Після такого урочистого відплиття… Великі черепашки бувають і рожевими, але білі мають дуже гарний вигляд на тлі чорної землі… Цікаво, чи приймуться там троянди?.."
– Цить! Я щось чую! – закричала Маленька Мю на носі човна. – Та замовкніть хоч на мить! Тут щось відбувається…
Усі позадирали носи, вдивляючись у нічну темряву. Здалеку долинав тихий, дуже тихий плюскіт весел. До них поволі наближався чужий човен. Ось він, маленький і сірий, виринув з пітьми. Весляр перестав веслувати й розглядав їх без жодного здивування. Він мав нечупарний вигляд, але поводився дуже спокійно. Світло ліхтаря віддзеркалювалося в його синіх, прозорих, наче вода, очицях. Поряд з ним лежала вудочка.
– Риба клює уночі? – поцікавився Мумі-тато.
Рибалка пересмикнув плечем, ні на кого не дивлячись. Він не бажав розмовляти.
– Чи немає десь тут поблизу острова з великим маяком? – не відступав Тато. – Чому не видно його вогнів? Ми вже давно мали би побачити світло маяка…
Рибалка мовчки проплив повз них, а коли нарешті відповів, можна було ледь розчути його слова:
– Хтозна… Повертайтеся додому! Ви надто далеко запливли… – і зник у темряві поза їхніми спинами.
Усі прислухалися, чи не долине плюскіт весел, однак ніч мовчала.
– Якийсь він трохи дивний, правда? – невпевнено порушив тишу Мумі-тато.
– Не трохи, а дуже дивний, – запевнила Маленька Мю. – Без клепки в голові!
Мумі-мама зітхнула, намагаючись випростати лапи.
– Але ж такими є майже всі наші знайомі, – зауважила вона. – Хто більше, хто менше…
Вітер стих. Мумі-тато сидів за стерном, прямий, як свічечка, задерши догори носа.
– Ось воно, – зрадів раптом Тато. – Я відчуваю, що ми таки добралися. Пристанемо до острова з захищеного від вітру боку. Тільки не можу зрозуміти, чому не світиться маяк!