Коли Рибак зміцнив свої сили ковтком віскі, його переправили на острів. Мумі-мама вже чекала на них, перекинувши через лапу стару одежу Наглядача маяка, яку вона знайшла у нижній шухляді комода.
– Мені ці штани не подобаються, – процокотів зубами Рибак. – Вони гидотні…
– Підіть за камінь й переодягніться! – звеліла Мумі-мама голосом, який не терпів жодних заперечень. – Яке це зараз має значення – гидотні штани чи ні? Вони теплі, а свого часу належали шановному Наглядачеві маяка, йому не було чого встидатися своєї одежини. Щоправда, він був сумний та невеселий…
Мама вклала одяг Рибакові в руки й підштовхнула його до каменя.
– Ми знайшли повну скриню віскі! – гордо повідомив Мумі-троль.
– Чудово! – зраділа Мама. – Неодмінно треба влаштувати виправу з перекускою…
– А тобі би тільки виправи влаштовувати! – засміявся Тато.
Невдовзі з-за каменя з'явився Рибак у вельветовій куртці та дуже поношених штанах.
– Одяг пасує вам, ніби на вас шитий! – вигукнула Мама. – А тепер ходімо додому, вип'ємо кави.
Мумі-тато зауважив, що Мама сказала "додому", а не "до маяка". Таке трапилося вперше.
– Ні-ні-ні! – аж скрикнув Рибак. – Туди я не піду!
Він з жахом глянув на штани і щодуху кинувся геть, углиб острова, а потім зник з очей за повзучим ялинником.
– Віднесеш йому згодом термос, – сказала мама Мумі-тролеві. – Сподіваюся, ви не кинули віскі десь на березі, щоб його знову забрало море…
– Не хвилюйся, – заспокоїв її Тато. – Це дарунок моря, а подарунки не відбирають…
Того вечора вони чаювали трохи раніше, ніж звично. Потім розклали складанку на картонній підставці, а Мама зняла з кухонної плити слоїк з карамельками.
– З нагоди такого незвичайного дня усі одержать по п'ять карамельок, – сказала вона. – Цікаво, чи Рибак полюбляє карамельки…
– Знаєш, – озвався Тато, – від тих карамельок, що ти приносила до сховку у скелях, мені завжди псувався настрій.
– Чого б це? – здивувалася Мумі-мама. – Ти ж любиш смугасті карамельки.
– Ет! – знічено засміявся Тато. – Мабуть, через те, що мої наукові дослідження не давали жодних результатів. Хтозна…
– Ви відчували себе повним дурнем! – встряла Маленька Мю. – А можна вважати дві карамельки за одну, якщо вони злиплися докупи? То ви тепер махнете лапою на ті дослідження?
– Нічого подібного! – заперечив Тато. – Хіба я махнув на тебе лапою, хоч ти й поводишся так по-дурному?
Усі засміялися.
– Розумієте, – Тато нахилився вперед, – море – це велика жива істота, іноді воно буває в доброму гуморі, а іноді – в поганому. І нам невідомо, чому так відбувається, бо бачимо тільки його поверхню. Але ж, якщо ми любимо море, то це не має жодного значення… ми сприймаємо його таким, яким воно є…
– То ти тепер любиш море? – обережно поцікавився Мумі-троль.
– Я завжди його любив! – обурено вигукнув Тато. – Ми всі любимо море, інакше не опинилися б тут. Хіба не так? – і він зиркнув на Мумі-маму.
– Так, напевно, саме тому ми тут, – підтримала його Мама. – Погляньте, я знайшла детальку, яка нарешті допасується ось тут…
Усі схилилися над складанкою, радіючи своїй удачі.
– Складається великий сірий птах! – радісно вигукнула Маленька Мю. – А ось там складеться інший, білий птах. Вони так рідко відлітають, ніби їм перцю на хвіст насипали!
Тепер, коли з'ясувалося, що зображено на складанці, справа пішла легше, і родина швиденько склала ще чотирьох птахів. Запали сутінки, Мумі-мама засвітила штормового ліхтаря.
– Де спатимете цієї ночі – надворі? – запитала вона.
– Ні-і! – відмахнулася Маленька Мю. – Наші кубельця заросли хащами…
– Я хочу побудувати хатинку, – сказав Мумі-троль. – Десь згодом… А тоді запрошу вас на гостину.
Мама схвально кивнула. Вона дивилася на язичок полум'я в ліхтарі, доки той розгорявся.
– Поглянь, що там діється надворі, – попросила вона Тата.
Тато відчинив вікно, що виходило на північ.
– Не видно, щоб ліс рухався, – повідомив він за мить. – Вітер не стихає, сягає восьми балів, не менше…
Він зачинив вікно й повернувся до столу.
– Дерева оживають пізно вночі, – пояснила Маленька Мю, очі в неї горіли від збудження. – Вони повзуть, дряпаються угору скелями й стогнуть… Ось так, – і крихітка продемонструвала, як вони це роблять.
– Тільки не кажіть, що вони спробують залізти сюди! – злякався Мумі-троль.
– Звичайно, спробують, – не залишила йому надії Маленька Мю і додала, стишивши голос: – Хіба не чуєш, як камені вже гупають у двері внизу? Вони котяться звідусіль, невдовзі на східцях виникне штовханина… Дерева оточать маяк щільним кільцем, чіпляючись корінням, дряпатимуться по стінах, заглядатимуть у кожне вікно – у нашій кімнаті стане темно…
– Ні! – налякано зарепетував Мумі-троль, затуливши носа лапками.
– Люба Маленька Мю, – суворо мовила Мумі-мама. – То лише твої фантазії…
– Заспокойтеся, – втрутився Мумі-тато. – Нема чого хвилюватися. Якщо якісь бідолашні кущики налякалися моря, то гірше від цього тільки їм. Вирішення цього питання я беру на себе…
Сутінки перейшли в ніч, але ніхто не лягав спати. Вони відшукали у складанці ще трьох птахів. Мумі-тато цілком зосередився на кресленні кухонної шафи.
За вікном шаленів шторм, і від того кімнатка маяка здавалася ще затишнішою. Час від часу хтось згадував про Рибака, цікавлячись, як йому зараз ведеться, чи знайшов він термоса і чи попив кави…
Що більше поночіло, то неспокійнішим ставав Мумі-троль. Надходив час іти до моря, де чекала Мара. Він пообіцяв, що нині уночі вона нарешті потанцює вволю. Він спохмурнів і притих.
Маленька Мю зиркнула на нього своїми блискучими, немов терен, очками і раптом сказала:
– Ти забув на березі мотузку…
– Мотузку? – спантеличено перепитав Мумі-троль. – Але ж я її…
Маленька Мю щосили копнула його під столом. Мумі-троль підвівся.
– Ай справді… – вигляд у нього був трохи пришелепуватий. – Піду її заберу… Якщо буде приплив, її віднесе в море…
– Будь обережний! – застерегла Мама. – Там усюди стільки коріняччя, а у нас лише один порядний ліхтар. І подивись, будь ласка, за Татовою дисертацією…
Перш, ніж зачинити за собою двері, Мумі-троль хотів перехопити погляд Маленької Мю, але вона зосереджено схилилася над складанкою, безтурботно насвистуючи щось крізь зуби.