А доки клей не стужавів, у проміжках між коштовностями можна посипати дрібним білим піском. Ні, рисом! Можна втиснути у клей маленькі білі рисові зернятка, здаватиметься, ніби це перли, тисячі перлів! Пояс, гаптований смарагдами та перлами!
Тато підвівся і вдарив молотком по тріснутій шибці. Ударив легенько. Великий кавалок скла упав на підлогу, розсипавшись на дрібні осколки. Тато набрав жменю уламків і з надзвичайною терпеливістю заходився подрібнювати їх на гарні, рівненькі скельця.
Надвечір Мумі-тато спустився з вежі – пояс був готовий.
– Я приміряв його, – сказав Тато. – А потім відрізав добрячий шматок. Тобі пасуватиме.
Мумі-мама одягнула пояс через голову, він зісковзнув на її круглий животик й зупинився саме там, де треба.
– Яка краса! – зраділа Мама Мумі-троля. – Я ще ніколи не мала такої гарної речі!
Від великої втіхи, вона аж споважніла.
– А ми ніяк не могли збагнути, навіщо тобі рис! – вигукнув Мумі-троль. – Рис набухає від вологи… тож ми подумали, що маєш намір якось ущільнити вікно…
– Фантастично! – Маленька Мю була щиро захоплена. – Неймовірно!
Вона переставила каструльку на інше місце, де краплі зі стелі промовляли не "плюсь-плюсь" і не "буль-буль", а "хляп-хляп", і додала:
– Ось і не буде у нас рисової каші!
– Я надто широка в талії, – забідкалася Мумі-ма– ма. – Але ж вівсянка також смачна…
Звістку про вівсянку усі сприйняли у повному мовчанні. Тато раптом почув три варіації мелодії крапель зі стелі, скомпоновані спеціально для нього. Вони йому зовсім не припали до вподоби.
– Любий, якщо вибирати між прикрасами і рисовою кашею… – почала Мама, але Тато її урвав:
– Скільки ми уже з'їли з наших запасів?
– Та чималенько, – обережно відповіла Мама. – Ти ж розумієш, морське повітря…
– Ще щось зосталося? – допитувався Тато.
Мумі-мама зробила якийсь невизначений жест, що міг би означати запаси вівсянки та водночас і те, що все це не має надто великого значення.
І тут Мумі-тато знайшов єдиний правильний вихід із ситуації – він зняв зі стіни спінінг і натягнув на вуха капелюх наглядача маяка. У гордовитій мовчанці він вибрав свою найгарнішу блешню.
Родина шанобливо чекала, а краплі зі стелі цяпотіли і булькали.
– Я трохи порибалю, – незворушно повідомив Тато. – Саме зараз пора на щуку…
Північно-східний вітер видихнувся і вже не мав колишньої сили, однак рівень води залишався високим.
Безупинно сіялася мжичка, гори й море зливалися воєдино, світ став немов безтілесним, сірим і безмежно самотнім.
Мумі-тато уже годину чипів над Чорним Оком. Риба не брала. Ніколи не можна говорити про щуку, доки її не спіймав. Звичайно, Тато рибалив охоче. Риболовлю полюбляють усі тати з певним характером. Але йому зовсім не подобалося повертатися додому без улову. Спінінга він одержав торік у подарунок на свій день народження. То був дуже гарний спінінг. Однак іноді він висів на своєму гачку з якимось особливим неприємним виглядом. Наче кидав виклик…
Мумі-тато сидів, дивлячись на чорну воду, а озерце незворушно витріщалося на нього своїм великим суворим оком. Тато вибрав волосінь, заткнув погаслу люльку за стрічку капелюха, а тоді подався до підвітряного боку западини.
Там теж можуть водитися щуки. Може, й менші, зате хоч щось принесе додому.
Під самим берегом рибалив на вудку рибак-за– будько.
– Там добре дно? – поцікавився Тато.
– Ні, – відрубав рибак.
Тато сів на камінь, підшукуючи слова, з яких можна було б почати розмову. Йому ще ніколи не доводилося зустрічати такого невелемовного співрозмовника. Тато почувався якось непевно, наче не в своїй тарілці.
– Тут, мабуть, трохи самотньо узимку? – почав він, але відповіді, ясна річ, не одержав, тож вирішив зробити ще одну спробу: – Але тоді ви були удвох… Який він, цей наглядач маяка?
Рибак щось пробурмотів і неспокійно зачовгав на лавці човна.
– Балакучий? Може, розповідав щось про себе?
– Усі вони такі, – раптом озвався рибак. – Люблять розповідати про себе… Він завжди розповідав лише про себе. Але я, мабуть, не дуже уважно слухав, бо все забув.
– Але що трапилося після його від'їзду? Маяк погаснув до того, як він подався геть, чи пізніше?
Рибак знизав плечем, витягуючи волосінь, – гачок був порожнім.
– Я забув, – тільки й сказав він.
Мумі-тато був у розпачі, але не здавався:
– А що він робив цілими днями? Щось, може, будував? Розставляв неводи?
Рибак гарною довгою дугою закинув вудку. На поверхні води з'явилися довершеної форми кола, вони поволі розходилися і зникали, ніби й ніколи їх не було. Рибак відвернувся до моря.
Тоді й Тато, підвівшись, відійшов убік. У ньому закипала лють, і від цього ставало легше. Він закинув спінінг, незважаючи на неписані правила ввічливості, за якими не пасує двом рибакам рибалити мало не пліч-о-пліч. І… відразу взяло.
Тато витягнув півкілограмового окуня, влаштувавши з того цілу виставу: хлюпався у воді і сопів, лупцював окунем по камені, а все для того, щоб якнайдошкульніше допекти рибакові. Мумі-тато скосив очима на рибака: сіра постать сиділа тихо, незворушно дивлячись на море.
– Ого, ця щука важить, певно, понад вісім кілограмів! – голосно вигукнув Мумі-тато, заховавши окуня поза спиною. Хо-хо-хо! Ото доведеться поморочитись, щоб її закоптити…
Рибак навіть не ворухнувся.
– Так тобі і треба! – стиха пробурмотів Тато. – Уявляю собі бідолашного наглядача маяка, який без угаву розповідав про себе, а ось цей… ось цей травоїдний рак навіть не слухав його! Я собі уявляю!
Тато рушив до маяка, міцно стискаючи в лапах рибину.
Маленька Мю сиділа на сходах і співала одну зі своїх монотонних дощових пісень.
– Привіт! – гукнув Тато. – Я сердитий!
– Це добре, – схвально кивнула Мю. – Здається, ви знайшли собі відповідного ворога, а це відразу полегшує сприйняття навколишнього світу.
Мумі-тато жбурнув окуня на східці.
– Де Мама?
– Порпається у своєму новому садочку, – відповіла Маленька Мю. – Я віддам їй рибу…
Мумі-тато кивнув і почимчикував далі, на західний мис.
– А тепер, – мовив він сам до себе, – а тепер я ловитиму рибу в нього під носом, під самою його цементною халупою! Виловлю усіх клятих риб! Я їм покажу…
Подерті неводи розвісили під крученими сходами маяка й з легким серцем забули про них. Мумі-мама більше й словом не обмовилася про полички та нові меблі, а пляма на стелі з кожним дощовим днем тільки розросталася. Ляду, що вела на вежу, замкнули.