Просто перед ним у воді сиділа Мара.
Вона водила очима услід за рухами ліхтаря, але сама навіть не ворухнулася. Мумі-троль знав, що ближче вона не підійде. Він і знати про неї нічого не хотів, прагнув лише втекти геть від її холоду й непорушності, втекти світ за очі від її страхітливої самотності. Але навіть з місця зрушити не міг. От не міг і все…
Мумі-троль немов приріс до землі, ліхтар у його лапках розгойдувався щораз повільніше. Ніхто з них не ворухнувся, час ніби зупинився. Зрештою, Мумі-троль зробив перший крок і дуже поволі позадкував. Мара усе ще стояла на своєму острівці з криги. Мумі-троль, не спускаючи з неї погляду, відступав крок за кроком по піску у вільхові зарості. Потім загасив лампу.
Стало дуже темно, місяць зайшов, сховавшись за островом. Може, то тінь майнула до скелястих острівців у морі – Мумі-троль не міг би з певністю сказати…
З головою, обважнілою від думок, Мумі-троль рушив до маяка. Море лежало спокійне, мов скло, але в гущавині осикового гаю злякано перешіптувалися листочки. Біля ялинника у ніс Мумі-тролеві вдарив сильний запах нафти, який не був властивим ні ночі, ані острову.
– Про це я подумаю завтра, – сказав Мумі-троль сам до себе. – Зараз у моїй голові ні на що більше не знайдеться місця…
Розділ четвертий
Північно-східний вітер
Перед самим світанком подув вітер, пронизливий і непокірний. Родина прокинулася десь коло восьмої, на той час східний вітер нагнав дощу, поривами жбурляючи його на маяк.
– Нарешті ми матимемо воду! – зраділа Мумі-мама. – Яке щастя, що я вчасно знайшла каструлю і встигла її відчистити.
Вона наклала у піч дров і розпалила вогонь.
Мумі-троль ще лежав у ліжку, він не мав жодного бажання до балачок. На стелі з'явилася маленька плямка з краплиною води посередині. Краплина тужавіла і врешті впала на обідній стіл, натомість на стелі набирала потуги нова краплина.
Маленька Мю прослизнула у двері.
– Погода нині не для мого витягу, – сповістила вона, викручуючи воду зі свого кінського хвостика. – Його просто здуває зі стіни маяка.
Чутно було, як вітер завиває усередині вежі, двері з грюкотом затріснулися.
– Кава готова? – поцікавилася Маленька Мю. – Я голодна, наче вовк, через цю негоду! Море заливає Чорне Око, а мис нашого рибака Забудька став островом! Самого його немов шиворіт-навиворіт видуло, він лежить під човном і рахує дощові краплини.
– Неводи! – скрикнув Мумі-тато, зриваючись з ліжка. – Ми ж залишили неводи у морі!
Тато підскочив до вікна, але не зміг розгледіти буйків з вимпелами. Східний вітер гнав хвилю через сам мис, тож витягнути неводи буде надзвичайно важко. А ще ж дощ!
– Хай лежать тим часом, – вирішив Мумі-тато. – Більше риби упіймається… Після кави я піднімуся на вежу і спробую визначити природу цього вітру. Він напевно вляжеться до ночі. Згадаєте мої слова…
Але й на вершечку вежі вітер мав такий самий вигляд, як і поверхом нижче. Мумі-тато стояв, розглядаючи лампу маяка. Він відкрутив одну гайку, знову закрутив її, відчинив і зачинив скляний корпус маяка. Без сенсу! Тато ж навіть не знав, як функціонує маяк. Яке неподобство, що до цього маяка не додається жодної інструкції з користування! Стид і ганьба!
Мумі-тато сів на газовий балон, прихилившись до стіни. Над ним стукотів по склі дощ, а коли налітали пориви вітру, дощ переходив на шепіт та сичання. Зелена шибка маякової ліхтарні тріснула, і під нею на підлозі набігло невеличке озерце. Мумі-тато розсіяно розглядав озерце, подумки перетворюючи його на дельту з довгими звивистими руслами. Татів погляд ковзнув стіною. Там хтось написав чорнильною ручкою щось схоже на вірша:
На морі пустка, темна і німа.
Лиш місяць сяє, мовчазне світило,
І вже чотири роки, як нема
на обрії й найменшого вітрила.
"Це написав наглядач маяка, – міркував Мумі-та– то. – Очевидно, сам придумав якогось дня, коли смуток дійняв його до глибини душі… Як я його розумію: світити кораблям, які ніколи не з'являються на обрії…"
Рядок вище звучав веселіше, написаний, напевно, під гарний настрій; "Східний вітер та жіночі сварки завжди закінчуються мокрим (мається на увазі: дощем і слізьми)".
Тато заходився шукати уздовж стін висловів та міркувань наглядача маяка. Тут було чимало записів про силу вітру. Скажімо, найсильніший шторм мав десять балів за південно-західного вітру. В іншому місці наглядач нашкрябав ще одного вірша, однак замалював його чорними рисками. Єдине, що вдалося відчитати Татові, було щось по птахів.
"Треба більше довідатися про нього, – подумав Му– мі-тато. – Як тільки розпогодиться, провідаю рибака. Вони мусили знатися, бо ж мешкали на одному острові. А зараз я замкну ляду і більше сюди не підніматимуся, бо тільки смутку на себе наганяю…"
Мумі-тато зліз драбиною і сказав:
– Вітер змінився на більш північний. Може, й стихне… А я собі подумав, чом би нам якогось дня не запросити на каву рибака!
– Запевняю вас, що кави він не п'є! – встряла Маленька Мю. – Гадаю, він харчується лише морською капустою та сирою рибою.
– Що ти кажеш! – здивувалася Мумі-мама. – Які дивні смаки!
– Саме морською капустою, – наполягала Мю. – Дивлячись на нього, тільки так і скажеш… Це б мене анітрішки не здивувало. Але він незалежний і ніколи нічого не просить, – додала вона схвально.
– І ніколи нічого не розповідає? – запитав Мумі-тато.
– Ані слова…
Вона вистрибнула на піч і згорнулася клубочком, притулившись до теплого підмурка, щоб переспати негоду.
– У всякому разі він наш сусід, – не зовсім впевнено зауважила Мумі-мама. – Я хотіла сказати, що завжди треба мати сусідів, – вона зітхнула і додала: – Здається, дощ протікає до хати…
– Я про це подбаю, – поквапився запевнити Мумі-тато. – Поступово… Коли матиму час.
А сам подумав: "Може, ще розпогодиться. Зовсім не хочеться підніматися на вежу. Там навіть у стінах ще відчувається присутність наглядача маяка!"
Довгий дощовий день проминув, вітер надвечір настільки стих, що Мумі-тато вирішив витягнути неводи.
– Бачите, як добре хоч трохи розумітися на всьому, що пов'язане з морем, – самовдоволено сказав Тато. – Ми впораємося до чаювання, прихопимо з собою тільки найбільшу рибу, а решта хай пропадає!