А Ковуду, хоча й мешкав оддалік від заселеніших північних теренів, але зв'язок і контроль над низкою селищ лучив його з тубільними вождями на півночі. Посваритися з одним із них означало для шведів неминучу смерть. Північний напрямок просування до цивілізованого світу виключався. На західному — шлях перепиняло шейхове селище. На схід вони дороги не знали, а на південь її взагалі не було. Тому двоє шведів увійшли в селище Ковуду із словами миру на вустах та глибоко затаєною хитрістю в серці.
План було добре продумано. Ані слова про білу полонянку — начебто вони й гадки не мали, що вона в Ковуду. Подарунки старому вождеві, торгування за кожну дрібничку під час обміну товарами, — так неначе це єдина і найголовніша мета їхнього візиту. Адже несподівана щедрість, як правило, викликає підозру.
Під час переговорів вони розповіли Ковуду про новини в тих селищах, які вони минули, — сподіваючись довідатись тутешні. Переговори тривали довго й нудно, як усі тубільні церемонії з європейцями. Ковуду ані слівцем не обмовився про полонянку, і, попри численні подарунки та вияви уваги, було відчутно, що він хоче спекатися гостей чимшвидше. І тоді Мальбін, уже наприкінці розмови, пригадав ще одну новину: помер шейх. Ковуду помітно зацікавився і здивувався.
— А ви не знали? — спитав Мальбін. — Дивно. Десь місяць тому. Кінь потрапив ногою в нору, шейх упав з коня, а кінь на нього. Допомога наспіла запізно.
Ковуду спантеличено почухав голову. Плакав тепер його викуп за білу дівчину! Тепер вона ні до чого, хіба з'їсти чи одружитися. І раптом його осяяло. Він роздавив жука в пилюці перед собою і уважно подивився на Мальбіна. Дивні ці білі. Мандрують так далеко від своїх домівок без жінок. Втім, жінок вони люблять. Цікаво, чи дуже?
— Я знаю, де дістати білу дівчину, — несподівано сказав він. — Якби ви хотіли купити, продам недорого.
Мальбін похитав головою.
— Ми й так маємо досить клопотів, Ковуду, — сказав він, — щоб побільшувати їх старою бабою, та ще й платити... — І насмішкувато клацнув пальцями.
— Вона молода, — сказав Ковуду, — і гарна.
Шведи засміялися.
— В джунглях не буває гарних білих молодих жінок, Ковуду, — сказав Єнсен. — Гріх дурити давніх друзів.
Ковуду схопився на ноги.
— Ходімо, — сказав він. — Я вам доведу.
Мальбін з Єнсеном і собі підвелися. Їхні погляди зустрілися, і Мальбін підморгнув приятелеві. Усі пішли до хатини Ковуду. Всередині було темно, але вони змогли роздивитися, що на долівці на спальних циновках лежить якась жінка.
Мальбін ледь зиркнув на неї і вийшов.
— Їй, певне, вже тисяча років, Ковуду, — сказав він уже в дверях.
— Вона молода! — заверещав дикун. — Тут просто темно, і ти не роздивився. Чекай, я накажу вивести її на світло. — І він гукнув двом воїнам, щоб перерізали мотузки на ногах дівчини і вивели її на оглядини.
Мальбін і Єнсен не виказували ніякого, зацікавлення, хоча обом дуже на цьому залежало, — але не подивитися, а дістати у власність. Навіть якби в неї була пика макаки і статура баняка, як у Ковуду. Все, що вони хотіли знати, це: чи справді бранка негрів — та сама дівчина, яку кілька років тому вкрали в шейха. Вони гадали, що впізнають її: остання розповідь гінця, якого Ковуду вислав до шейха, містила опис її зовнішності.
Коли Меріем вивели з темної хатини на світло, двоє білих так наче знічев'я озирнулися на неї. Мальбін якимось дивом стримався від вигуку захоплення. Від дівочої краси йому перехопило подих, але він швидко оговтався і повернувся до Ковуду.
— Ну то що? — мовив він до старого вождя.
— Чи ж вона не молода й не гарна? — спитав Ковуду.
— Вона не стара, — відповів Мальбін, — але однаково нам з нею морока. Ми прийшли сюди з півночі не по жінок — їх тут для нас більш ніж досить.
Меріем спокійно дивилася на білих. Нічого доброго вона від них не сподівалася — такі самі вороги, як і чорношкірі. Вона їх всіх ненавиділа і боялася.
Мальбін Заговорив до неї арабською:
— Ми друзі, — сказав він. — Хочеш, ми заберемо тебе звідси?
Поволі, наче здалеку, доходили до її розуміння звуки колись знайомої мови.
— Я хочу бути вільною, — сказала вона, — і повернутися до Корака.
— Хочеш піти з нами? — перепитав Мальбін.
— Ні, — відповіла дівчина.
Мальбін повернувся до Ковуду.
— Вона не хоче йти з нами, — сказав він.
— Ви чоловіки чи хто? — спитав вождь. — Що, не можете її силоміць забрати?
— Зайвий клопіт, — відказав швед. — Ні, Ковуду, не потрібна вона нам. Хіба що заради нашої дружби з тобою можемо забрати.
Ковуду зрозумів, що почалася торгівля. Дівчина їм потрібна. Торгівля тривала довго. Нарешті вони зійшлися на шести метрах американського сукна, трьох стріляних гільзах і новому, блискучому складаному ножикові з Нью-Джерсі. І всі були раді, окрім Меріем.
Ковуду поставив умовою, що шведи разом з дівчиною виїдуть із його селища наступного ранку, і після закінчення торгу не мав охоти пояснювати причину своєї вимоги. Сказав тільки, що остерігається нападу чоловіка дикунки: якщо, мовляв, вони хочуть її зберегти, то нехай ближчим часом вивезуть за межі країни.
Меріем знову зв'язали і взяли під варту, цього разу . в наметі шведів. Мальбін намагався розбалакатися з нею, умовляти, щоб далі вона пішла разом з ними з власної волі. Він сказав дівчині, що вони відведуть її до її рідного селища, до шейха, але з'ясувалося, що вона радше ладна вмерти, і тоді почалися запевнення, що її туди не відведуть, бо й на думці в них такого не було. Розмовляючи з дівчиною, швед водночас не зводив погляду з її чудового обличчя та зграбного тіла. Відтоді, як він востаннє бачив її в селищі шейха, вона виросла й подорослішала. Досі в нього був суто практичний намір — продати її чимдорожче. Багато хто з французів чимало заплатив би за цю дівчину, це втілення краси й принадності. Але тепер, коли вона живою звабою стояла перед ним, усе інше забулося. Він підійшов ближче і поклав руку їй на плече. Дівчина випручалася. Тоді він схопив її в обійми, але щойно намірився поцілувати, як дістав дужий удар в обличчя. Тієї миті до намету зайшов Єнсен.
— Мальбіне! — вигукнув він. — Ти здурів!
Свен Мальбін пустив дівчину і повернувся до спільника. Обличчя було червоне від приниження.