Вони ретельно обшукали кожну хатину, кожен завулок селища, але не знайшли анінайменшого сліду д'Арно. Вони на мигах допитували полонених, а тоді виявилось, що один з матросів, котрий служив у французькому Конго, розуміє ламану мову, якою спілкувалися білі з найменш розвинутими племенами узбережжя. Проте навіть тоді їм не пощастило дізнатись про долю д'Арно.
У відповідь на запитання про свого бойового товариша вони бачили лише схвильовану жестикуляцію та вирази переляку. Це їх переконало в тому, що чорні вбили і з'їли їхнього товариша двома днями раніше.
Вони полишили всяку надію і стали готуватися до ночівлі в селищі. Полонених загнали до трьох хатин і поставили біля них посилену варту.
Біля зачинених воріт також стала сторожа, і врешті селище поринуло у сонну мовчанку, яку перебивало лише голосіння тубільних жінок за своїми покійниками.
Другого дня загін рушив у зворотну подорож. Спочатку французи мали намір спалити селище, але потім відкинули цю думку і залишили переможеним дахи над головою та селищну огорожу для захисту від лісових звірів.
Експедиція повільно поверталася своїми вчорашніми слідами. Десять навантажених нош сповільнювали її хід. У восьми лежали важкопоранені, а двоє вгиналося під вагою вбитих.
Клейтон та лейтенант Шарпантьє йшли в кінці колони. Англієць мовчав із поваги до горя свого супутника, бо д'Арно та Шарпантьє були нерозлучними друзями від самого дитинства.
Клейтон усвідомлював, що горе француза поглиблювалося й тим, що загибель д'Арно виявилась марною, бо Джейн була врятована раніше, аніж д'Арно потрапив до рук дикунів, і ще тому, що справа, якій той віддав своє життя, постала не зі службового обов'язку, а задля людей сторонніх, ще й іноземців. Але коли він сказав, про це лейтенантові Шарпантьє, той похитав головою:
— Ні, мосьє. Певне, д'Арно судилося вмерти! Я побиваюся лише за тим, що не міг померти замість нього або принаймні разом із ним. Шкода, що ви не знали його краще, мосьє. Він був справжнім вояком і справжнім джентльменом, а це хоч кажуть про багатьох, насправді віднести можна далеко не до кожного. Він загинув не марно, бо його смерть за незнайому американську дівчину змусить і нас, його товаришів, сміливіше дивитись смерті в обличчя!
Клейтон не відповів, але в ньому зародилася нова хвиля поваги до французів.
Було зовсім темно, коли вони дісталися до хатини на березі. Один залп перед виходом із джунглів сповістив тих, хто залишався в таборі та на кораблі, що експедиція спізнилася. Було умовлено, що коли вони будуть за кілометр чи два від табору, один залп означатиме невдачу, три — удачу, а два — те, що вони не знайшли ані д'Арно, ані його чорних викрадачів.
Назустріч їм вийшла сумна процесія. Без зайвих розмов мертвих та поранених було перенесено на човен і відвезено до крейсера.
Стомлений важкими п'ятиденними мандрами в джунглях та двома сутичками з чорношкірими, Клейтон увійшов до хатини поїсти і відпочити на відносно зручному своєму ложі з трави після двох ночей, які він пробув у джунглях.
Біля дверей хатини стояла Джейн.
— А бідолашний лейтенант? — запитала вона. — Чи знайшли ви хоч його сліди?
— Ми спізнилися, міс Портер, — сумно відповів він.
— Скажіть мені, що трапилось? — запитала вона.
— Не можу, міс Портер, це надто жахливо!
— Чи не хочете ви сказати, що вони його мордували? — прошепотіла вона.
— Ми не знаємо, що вони зробили перед тим, як убили його, — відповів Клейтон.
На його обличчі виразно читалися сліди сильної втоми й жалю до бідолашного д'Арно, і він зробив наголос на "перед тим".
— Перед тим, як убили його? Що ви маєте на увазі? Чи вони не… Чи вони не…
— Так, міс Портер, вони — людожери, — сказав Клейтон майже гірко, бо несподівано згадав про лісову людину — і дивні ревнощі, які він відчув два дні тому, знов охопили його.
З несподіваною грубістю, яка була так само чужа Клейтонові, як увічлива завбачливість мавпі, він бовкнув:
— Коли ваш лісовий бог полишив вас, він, певно, квапився на бенкет!
Він пошкодував про свої слова, щойно вимовивши їх, хоча й не знав, як боляче вони зачепили дівчину. Він засоромився своїх безпідставних підозрінь стосовно того, хто врятував життя усім членам їхньої маленької громади й ані разу не скривдив жодного з них. Дівчина гордо звела голову.
— На вашу заяву, містере Клейтоне, може бути лише одна гідна її відповідь! — сказала вона крижаним тоном. — І я шкодую, що я не чоловік, який мав би можливість дати її! — Вона швидко повернулася й увійшла до хатини.
Клейтон був англійцем, і дівчина встигла зникнути з його очей, перш ніж він утямив, яку відповідь дав би чоловік.
— Присягаюсь честю, — жалібно вимовив він, — вона обізвала мене брехуном! І думаю, що я цього заслужив, — додав він, коли трохи подумав. — Клейтоне, хлопче, я знаю, що ти стомився і не зібраний зараз, але з цього не випливає, що ти повинен бути віслюком! Іди-но краще спати!
Однак, перш ніж це зробити, він тихенько покликав Джейн із-за полотняної завіси, бо йому хотілося її переконати, але з таким самим успіхом він міг би звертатися до сфінкса.
Тоді він написав записку і підсунув її під завісу.
Джейн побачила папірець, проте вдала, що не помітила його, бо була дуже сердита, ображена й роздратована, але… але вона була жінка і тому врешті-решт підняла записку і прочитала її:
"Люба міс Портер!
Я не мав підстав говорити те, що сказав. Єдине моє виправдання, яке, однак, зовсім мене не виправдовує, — це мої розхитані нерви.
Будь ласка, спробуйте забути про те, що я сказав. Я дуже прошу пробачення. Образити вас для мене болючіше, аніж будь-якого в усьому світі. Скажіть, що ви пробачили мене.
Ваш Сесіль Клейтон".
"Він подумав так, інакше він би цього не висловив, — подумала дівчина, — але це не може бути правдою… Я впевнена, що це неправда!"
Одна фраза в записці злякала її: "Образити вас для мене болючіше, аніж будь-кого в усьому світі".
Тиждень тому ця фраза викликала б у неї захоплення, а тепер вона пригнічувала її.
Вона хотіла б ніколи не знати Клейтона. Дівчина не шкодувала, що зустрілася з лісовим богом, — ні, вона була щаслива! А тут ще й інша записка, яку вона знайшла в траві біля хатини наступного дня після того, як повернулася з джунглів, любовна записка з підписом Тарзана.