— І він погодився приїхати? — перервав Тарас. — Він приїде позувати?
— Приїде, обов'язково приїде! — відповів Аполлон. — Пообіцяв приїхати через три дні. Умовилися так. Знову побачу його і бачитиму його ще стільки разів! Ну, наш Карл Павлович зробить з нього такий портрет, якого ще ніхто не писав. Я певний, кращий буде і від Тропінінського портрета і Кипренського, хоч і ті хороші, але не той, не той Пушкін там! Наш Каролус кого любить, той у нього чудесно виходить! Усі кажуть — портретист він неперевершений! От тільки як міг він йому відмовити і не подарувати малюнка... — раптом зажурено похитав головою Аполлон.
— Подумаєш, слово Салтиковій — то ж Пушкін!
— Ну, то він же зробить копію! — заспокоююче нагадав Тарас. — А коли сам Брюллов зробить копію, це ж однаково, що оригінал. Він же не розсердився? Не образився Пушкін?
— Ні, ні, він ходив по майстерні від картини до картини, і очі в нього так натхненно блищали. Отаким би його намалювати! І обидва — і він і Жуковський — на прощання обняли Карла Павловича і розцілували. У житті не забуду цього вечора!
— Коли б мені хоч у щілинку його побачити, Пушкіна!— мрійно мовив Тарас.
— Чому в щілинку? От він приїде на сеанс, а ти приходь до мене ніби з якоюсь справою і побачиш, — великодушно запропонував Аполлон.
Вони ще довго ходили, "проводжали" один одного, не звертаючи уваги на гомін на вулицях, на площі перед Адміралтейством, де цього року особливо модним було катання з насипаних там гір. Пани катались на тройках, бідніші — просто на санках.
— Ну, час по домівках, я вже змерз. Хоча в мене підкладка пальта і теплого кольору — червоного, але колір гріє мало! — засміявся Мокрицький. — А ти, мабуть, зовсім задубів?
— Я звичний, — усміхнувся Тарас. Він ладний був ходити з новим товаришем до ранку.
— Не забудь, позавтра я піду з тобою на лекцію з анатомії. Ти хочеш?
— Ще б пак!
Вони міцно потиснули руки один одному і нарешті розійшлися.
Наступного вечора під враженням оповідання Мокрицького Тарас перечитував Пушкіна, читав "Полтаву" в перекладі Євгена Павловича Гребінки і пробував робити до неї малюнки. Він читав хвилюючу ліричну посвяту поеми і думав:
"Кого ж любив він? Кому присвятив він ці рядки? Хоч би швидше Мокрицький повідомив, що Брюллов почав уже його портрет, і я б уже тоді як-небудь побачив його".
А на третій вечір, як було умовлено, Тарас зайшов до Мокрицького, щоб разом іти на лекцію. Скільки ще треба було йому прочитати, послухати, побачити, як жадібно він тягнувся до знання!
Мокрицького він зустрів у дверях його невеличкої кімнати, вже одягненого і ніби чимсь приголомшеного.
— Ви вже вдягнені? Я спізнився? — перелякався Тарас.
Мокрицький раптом махнув рукою, сів на стілець у передпокої і заплакав.
— Що, що з вами? — рвонувся до нього Тарас.
— Пушкіна... Пушкіна вбито на дуелі.
Вони пішли вдвох. Не на лекцію, звичайно. Потік людей линув на Мойку, йшли пішки, їхали на візниках.
— До Пушкіна, — просто казали люди, наймаючи санки.
Мойка була переповнена народом. Натовп стояв на Пєвчеському мосту, натовп стояв перед будинком, де була остання квартира Пушкіна. З будинку входили і виходили люди. Звернув на себе увагу високий старик. Він вийшов, невтішно плачучи.
— Вам Пушкін родич? — спитала його якась жінка в хустині.
— Я росіянин, — відповів старик і заплакав ще дужче. Остання квартира Олександра Сергійовича Пушкіна
була в будинку, що колись належав княгині Волконській — матері декабриста Сергія Волконського. Сюди, в цей будинок, коли Сергій Волконський сидів заарештованим у Петропавловській фортеці, приїздила його молода дружина Марія. Самовіддана російська жінка поїхала за чоловіком на каторгу, в Сибір.
Тарас не знав — саме їй, своїй потаємній юнацькій любові, присвятив Пушкін свою "Полтаву". А тепер її друг дитинства, її палкий поет лежав тут мертвим...
Тарас із Мокрицьким зайшли в парадний хід під брамою, піднялися широкими сходами нагору, в скромну, звичайну квартиру.
Пушкін лежав на столі в чорному сюртуці, спокійний, поважний. Кучеряве русяве волосся і бакенбарди рамкою облямовували жовте лице.
В головах його стояв Жуковський, і великі сльози котилися по його доброму обличчю. Кусаючи губи, стояв ліцейський товариш Пушкіна і секундант останньої фатальної дуелі — Данзас.
— Ви тут, Костянтине Павловичу? — спитали його.
— Ні, — відповів той з гіркою усмішкою, — я не тут, я на гауптвахті. Імператор дозволив лише поховати Олександра, і я мушу повернутися під арешт.
Мокрицький побачив багато літераторів, художників, музикантів. Вони всі зібралися сюди, але й безліч чужого, нікому не знайомого народу приходило попрощатися з своїм найулюбленішим поетом.
Тарас не міг піти зараз із цієї кімнати. Він став у куточку і дивився, дивився. І рядки, незабутні, безсмертні пушкінські рядки про вольність, про свободу вставали в його голові. Він хотів навіки запам'ятати це обличчя, яке довелося йому побачити лише мертвим. Він поглянув на Мокрицького, і вони зрозуміли один одного. Мокрицький вийняв з кишені аркуш паперу, поділив надвоє і дав половину Тарасові.
Із свого куточка вони швидко почали змальовувати останній портрет.
А двері не зачинялися. Нестримним потоком ішли люди — студентська молодь, літні, зовсім старі. Всі кланялися до землі, плакали і, виходячи, пошепки передавали один одному:
— Що ж, "він" тепер радіє, що вбили. Пушкін йому впоперек горла стояв.
— "Він" міг би його вберегти для Росії, та "він" сам штовхав його на смерть.
Тарас ловив ці слова, прислухався до розмов. Він хотів зрозуміти і не міг, як же сталася ця страшна трагедія, як же це "він" — цар Микола — не вберіг сонце своєї землі.
Коло нього зупинився зовсім молодий, чепурно вдягнений студент, і те ж саме питання було в його світлих очах. Тургенєв, ходімо,—почув Тарас, як, узявши студента за рукав, пошепки мовив інший:
—Там, на вулиці, у людей вірші на смерть поета.
Тарас із Мокрицьким вийшли теж. Уже було зовсім поночі, але народу не зменшувалося. Хлопці побачили — на поруччя мосту зліз якийсь студент, вийняв аркушик паперу і переривчастим голосом почав читати при світлі ліхтаря: