ДРУЗІ З ОЛІМПУ
— Браво! Браво!
— Бравіссімо!
Увесь театр збожеволів. Особливо молодь. Особливо верхні яруси і райок. Там уже публіка не стримувала себе так, як пишно вбрані пані і панянки, які сиділи в партері і ложах бельетажа.
Від дії до дії це загальне захоплення новою оперою все підвищувалося. Останнім часом панувала мода на італійську музику. Петербург захворів на справжню італоманію. А тут зі сцени лунали рідні російські наспіви, полонило всіх чудесне контральто Воробйової, яка зворушливо виконувала партію сироти Вані. Всі актори — і солісти, і хористи — не тільки співали, а грали, як ніколи. У четвертому акті хористи так напали на Сусаніна-Петрова, що порвали на ньому сорочку. А остання дія — загальне торжество народу в Кремлі — вразила навіть найспокушеніших любителів музики. Це була не просто насолода. Вся музика будила найглибше і найцінніше в серці кожного — любов до батьківщини.
У ложі, що її з великими труднощами зумів дістати в останні дні меткий на такі справи Аполлон Мокрицький, зібралися молоді художники із своїм улюбленим Карлом Великим на чолі.
— Я ж казав, я ж казав, що треба обов'язково піти!— переможно казав Аполлон.
— Ну, ви маєте рацію, Аполлоне Бельведерський,— засміявся Карл Павлович. — Я справді був переконаний, що Глінка здатний лише на романси, і я дуже радий за нього, за його успіх. Врешті я радий за всіх нас. Це справжня перша російська опера. Дурна пані Нессельродиха сказала, що це "la musique des cochers", — "кучерська музика", а подивіться, в якому захваті всі.
— Гляньте, гляньте, Карле Павловичу, — мало не схопився з місця Аполлон, — он Пушкін!
— Де він? От кого люблю і поважаю всім серцем!
— А он в партері, в одинадцятому ряду, коло проходу, в кріслі! Бачите, як аплодує! Ні, сьогодні просто свято, і театр особливо нарядний, урочистий. Це добре, що відкрили театр після ремонту саме цією оперою.
— Між іншим, Карле Павловичу,— вставив Сошенко,— хоча я в такому ж захопленні від цієї чудесної музики і всієї постави, як і всі, проте мені хочеться звернути увагу вашу на нові плафони. Майже всі малюнки зробив мій протеже Тарас під керівництвом архітектора театру Кавоса. Той самісінький Тарас, малюнки якого я вам показував.
Обличчя Карла Павловича враз змінилося з безтурботно веселого на серйозне й уважне.
— Я думав про нього весь час, — сказав він. — Його не можна кидати напризволяще. Це талант. Його малюнок "Едіп в Афінах", який ви приносили, мене просто здивував. Не часто трапляється, щоб молодий художник міг так зосередитися, бути таким простим і лаконічним у розв'язанні композиції, йому треба малювати й малювати.
— Але я казав вам, Карле Павловичу, — відповів сумно Сошенко, — все розбивається перед жахливою дійсністю — він кріпак, хоча й з таким некріпацьким обличчям, як ви сказали, коли побачили його у мене.
— Він повинен бути вільним! — спалахнув Карл Великий.— Я сам візьмуся за цю справу, говоритиму з його паном. Невже він не зрозуміє, що цей хлопець — талант, талант, яких мало. Ви, Сошенко, довідайтеся про його пана, а поки що і ви, і Мокрицький, і Петровський, і Михайлов — усі допомагайте цьому хлопцеві, учіть його.
— Звичайно! Сошенко вже познайомив його з нами,— милуючися поривом любимого вчителя, радісно промовив Мокрицький. — Коли б ви знали, яка це цікава, щира натура!
Брюллов усміхнувся, і Мокрицький зрозумів, що Брюллову досить було глянути на малюнки хлопця, щоб побачити далеко більше, ніж бачили всі вони.
— Ви після театру додому, друзі? — спитав Карл Павлович. — Я їду вечеряти до Вієльгорського. Там я поговорю про вашого Тараса і з графом Михайлом і з Жуковським.
*
У тісному чоловічому колі ближчі друзі святкували успіх Михайла Глінки. Карл Павлович вірно сказав у театрі: "Врешті я радий за всіх нас". Так сприйняли оперу всі ті, кому дорога була російська література, російська музика, все російське мистецтво. Усі раділи, сміялись, жартували.
— Замість велерічивих промов, — оголосив один з приятелів Глінки Всеволожський, — ми виконаємо на честь нашого дорогого композитора канон. Музика Одоєвського, Вієльгорського і самого Глінки, а автори — кожен виконає написаний ним куплет. Прошу починати Василя Андрійовича Жуковського!
Граф Вієльгорський відкинув назад свою поетичну шевелюру і сів за рояль.
Жуковський вийшов на середину кімнати і, удаючи актора на концерті, проспівав:
— Пой в восторге, русский хор,
Вышла новая новинка.
Веселися, Русь, наш Глинка
Уж не Глинка, уж не
Глинка, а фарфор!
Він по-диригентськи махнув рукою, і всі чоловіки підхопили: "Уж не Глинка, уж не Глинка, а фарфор!"
Жуковський поважно розкланявся. І поряд з ним встає поет Вяземський:
— За прекрасную новинку
Славить будет глас молвы
Нашего Орфея — Глинку,
От Неглинной, от Неглинной — до Невы!
Жуковський показав рукою, щоб усі наповнили склянки вином, а тоді знову заспівав:
— В честь толь славные новинки
Грянь, труба и барабан.
Выпьем за здоровье Глинки
Мы глинтвейна, глинтвейна стакан!
Усі високо підняли склянки з глінтвейном, а на середину вибіг Пушкін:
— Слушая сию новинку,
Зависть, злобой омрачась,
Пусть скрежещет, но уж Глинку
Затоптать, топтать, топтать не может в грязь!
І він притопнув енергійно ногою, і всі підхопили з особливою насолодою: "Затоптать не может в грязь!"
— Ні, ні, ні, таких не затопчеш! — весело сказав Брюллов. — Заздрість, злоба — усе безсильне перед справжнім мистецтвом, перед талантом.
Вони ще і ще виконували цей жартівливий, але для кожного з них повний глибокого змісту "канон". Особливо меткі і гострі пушкінські рядки — і підіймали чари за рідне мистецтво, за дружбу.
Нелегко було кожному з них творити за тих умов, але дружба зігрівала, допомагала зберегти віру.
Брюллов згадав свою обіцянку, дану Сошенкові. Кожному таланту треба допомогти. Це було не лише його правилом, а всіх, хто зібрався тут. "Треба обов'язково порадитися з Жуковським і Вієльторським, — подумав Брюллов,— вирву хвилинку й поговорю з ними. Серед усіх нас — вони найпрактичніші в таких справах".
*
— Який я щасливий, що сам Великий Карл зацікавився Тарасом, — казав Сошенко товаришеві. — Тепер, хоча ще й не бачу реальних шляхів, я далеко спокійніший за його долю.