Воскресну нині! Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих… Возвеличу
Малих отих рабів німих!
І я заграв. Здригнулось Дике Поле.
Земля здригнулась. Колихнувся світ.
Немов литаври гримнули довкола
Із тих далеких легендарних літ…
У тій сопілці чулися ридання
Замучених дітей і матерів,
І клекотіння вічного повстання,
І вічна марність романтичних снів,
І клич до бою, і дівочий спів…
І я узрів усю мою Вкраїну,
Розіп’яту з правіку на Землі,
І я відчув розсіяну Родину,
Розсипану, загублену в імлі.
Вона відчула поклик — і воскресла!
Людей повстали в просторі ряди,
Праненьки Геї викидали чресла
Померлі покоління і роди.
Вони ішли до Вогнища, до Діви,
Вони ішли, не знаючи — чому!
Сопілки чарівної переливи
Вели їх крізь століття і пітьму.
Ішли далекі вої непохитні,
Ішли тисячолітні сіячі,
Корогви колихалися блакитні,
І блискотіли списи та мечі.
І нап’ялись, немов жіночі лона,
Сплюндровані могили по степах,
І з неба кров кипляча та червона
Знов окропила непорушний прах.
Земля тряслась. Кричали древні гори.
Бо з небуття, з приниження, з гниття
Мільйоннорукий, дивний і стозорий
Вривався буйний дух в Нове Буття.
І воскресали запорізькі лави,
Ішли крізь гук походів та війни,
Крізь марево і слави і неслави,
Ішли крізь ешафоти чужини.
Йшли матері і діти-янголята,
Ішли дівчата й мужні юнаки,
І падали заслони літ закляті,
І танули епохи та віки.
Йшли кобзарі, старшини і гетьмани,
Ішли опришки горді й кріпаки,
Повстали у кривавому тумані
Всіх гайдамаків зраджені полки…
Всі закатовані, усі забуті,
Усі покинуті в самотині,
Тепер порвали вічне путо,
Щоб відродитись в древньому вогні.
В містерії чаклунському потоці
Ізнову оживали легіони —
Померлі з голоду у тридцять третім році,
Замучені у тюрмах і колонах.
Розстріляні, оббріхані, убиті,
Закреслені у пам’яті віків,
Крізь Дике Поле, темрявою вкрите,
Йшли на сопілки чарівницький спів.
На мить одну закам’яніла зрада,
Розтанули кордони і темниці,
Прийшли живі з Америки, Канади
На поклик Божевільної Дівиці!
Мордовія не втримала поетів,
Уральські розлетілися дроти,
Ув’язнені прорвали всі тенета,
Пройшли всі лабіринти темноти.
Усі сліпі, обдурені і сонні,
Усі застрахані, окрадені й німі,
Всі боягузливі, убогі й безборонні —
Стояли теж покірно у пітьмі.
Завмерла вся сім’я Тисячолітня
Довкола Пломенистого Кільця.
І я почув запитання привітне
Із вуст якогось сивого бійця:
— Хто ти єси, що силою чи вмінням
З’єднав роли минулі і літа?
Яка глибінь живе в твоїм сумлінні,
Яка мета — проклята чи свята?
I пам’ятай, що вічне не прощає
Ні замірів пустих, ні марноти!
Чого волієш, і чого бажаєш,
Що пробудив дрімаючі світи?!
Я
— Я лише тінь. Відлуння клекотінь!
Я — меч в твоїй руці, я квітка для дитяти,
Я — сонця промінець, я — і любов, і свято,
Відсутній я, коли щасливий ти,
Тоді я втілююсь в твоїм коханні,
Веду тебе крізь грози і мости,
Оберігаю в бурі і в повстанні.
Відсутній я, коли ти сієш ниву
І обнімаєш діву чи жону…
Я — твоя радість, доки ти щасливий,
Я — урожай кохання на лану.
І лиш тоді, коли моя Родина
Потрапить у безвихідь, у біду,
У вихор доль, у Рідну Україну,
У плоть тугу, скривавлену я йду.
Я — прадавній Бонн і Кобзар,
Я — Опришок, я — Байда, я — древній Корсар!
У Царграді, у Римі, у холодній Москві,
На базарах, на лобних місцях і на грищах, —
Скрізь стоять мої постаті вікові,
Ніби знаки полону, ніби знаки ганьбища!
Проте я — лише тінь! Я — відлуння горінь!
Мене не вб’єш, мечем не розрубаєш,
Вогнем не спалиш, клином не діймеш…
Я — дух Тієї, котра скликала сюди
Русі Тисячолітньої Роди…
— А де ж вона?
— Узри — вона в багатті!
І тут пригасла полум’я стіна,
І всіх — від воєводи до дитяти —
Вразила Діва-Дивина.
Завмерло все мільйоннооке поле,
І голос тихий, та гучний, мов дзвін,
Котився в моторошнім видноколі
У душу всіх воскреслих поколінь…
ДІВА
Діти мої, квіти мої!
Думи мої і жалі!
Я плекала вас у кривавий час
На згорьованій цій Землі.
Кожен з вас зазнав катувань, неслав,
Та для всіх минала ця мить…
А мені в огні, у тяжкій борні
Все залишене вами болить!
І росте, росте той кривавий плід,
І мій біль переріс цей світ!
Я ввійшла в огонь, спопелила свій слід…
Сотні літ! Сотні літ…
Розбудіть свій сон, розірвіть полон,
Поможіть народити Дитя!
Хто посміє оцей перейти Вогонь —
Той здобуде Нове Життя!..
……………………………..
І не вагаючись ні трохи,
Ввійшли в багаття козаки,
Бійці прадавньої епохи,
Дівчата, діти, юнаки,
Усі невольники убогі,
Усі співці та кобзарі,
Всі, хто жадав і Правди й Бога,
Усі Кохані й Матері.
Ішли в безодню, в небувале!
Ішли у Лоно Дивини!
Сини марноти умирали,
Вставали Сонячні Сини.
На поклик Віщого Веління
Ставали Духом Вогняним…
…І лиш останні покоління
Заколихались перед ним…
І ніби втіливши вагання,
Яке відчули всі раби,
Озвався хтось, немов шептання
Тисячоликої юрби:
— Якась ти дивна і химерна,
Якась потворна і страшна…
Ми маєм книги і модерни,
І їсти й випити сповна.
Все те, чого колись жадали,
Про то й не снилося колись,
Прийшло в підвали і у зали,
Бери, радій — хоч подавись!
Куди нас кличеш, Божевільна?
З’явилась ти з якого сну?
Ми ситі, чуєш ти? Ми — вільні!
Ти — це мана. Іди в ману!
І в Дикім Полі залунало:
— Ти — це мана. Ти — це мана?
І лише Мавка прошептала:
— Ні, це Вона… Либонь, Вона…
Я біла Віла… Я біла Віла…
Стою одна у заметілі…
Я скам’яніла, скам’яніла…
Гранітом вкрилось біле тіло…
Мов скіфська баба, заціпеніла,
Стою самотньо у степу,
Гострю чарівную сапу,
І вийду, вийду в Дике Поле,
Бо хто ж ту блекоту прополе?..