Думки лізуть, виливав би
На папері, шкірі,
Шкіру і папір невинний
Відібрали, звірі.
Чахне, сохне, відірваний
Від рідної ниви,
Під солдатською п'ятою,
Тарас нещасливий.
XIII
Тої кари жорстокої
Не жадай нікому!
Повертав Тарас з неволі
В неволю додому.
З'їло царське покарання
Тарасову силу, —
Менш дивився вже на небо,
Більше на могилу.
Але пісень, пісень гожих
Не забув складати,
Не забув у піснях-думах
Україну-мати.
Він писав би свої думи
Може, кров'ю й далі,
Але з жил його сатрапи
Кров повипивали.
Ласо висмоктали гади
Кров йому з-під серця.
Пам'ять хай про цю наругу
Вічно збережеться!
XIV
І помер Тарас. Неволя
З горем погубили.
У Дніпрі журливо-сумно
Зашуміли хвилі.
Поплили Дніпрові хвилі
Аж у синє море.
Хай розкажуть хвилі світу
Про велике горе.
І заплакала Вкраїна, —
Плакала немало, —
Як ховала свого сина,
Пісняра ховала.
Насип сипали високий
Над Ревучим синім,
Щоб далеко видно було
По всій Україні.
Спить Тарас, відпочиває
В домовині тісній,
Не спить лише між народом,
Не спить його пісня.
XV
Гей, Тарас, якби збудився
Ти, устав з могили,
І поглянув на Вкраїну,
Пісняре наш милий!
Ой, побачив би ти диво
На степу широкім!
Новим словом привітав би
Дніпро синьоокий.
На твоїй землі квітчастій
Сонце ясно світить,
Не згинають пліч у ярмах
Ні батьки, ні діти.
Бджолами господарюють
Самі собі люди.
Будівництво йде казкове, –
Ніби справжнє чудо!
Ані сліз тих, ані горя,
Ні царя, ні пана!
Ех, Кобзар, якби збудився –
На Вкраїну глянув!..
1939