Потім пішли до отця Григорія. Там усе було сухо й непривітно. Потім до діда Йвана, до тіток, до близької й дальної родини, до сусідів.
Всюди приймали Катрю щиро і сердечно, бо Шевченки таки справді жили в добрій злагоді з усіма. Село взагалі вимагає товариських відносин: якби їх не було, й села позападалися б.
Без сусідської допомоги хіба обійдешся? Ярмарок коли та коли, а потреба є зараз — ну, і йдеш до сусіда. Чи горщик розбився, чи решето продірявилося, буравець чи долото зламалося — і йде чоловік:
— Кив-кив ручка, панська сучка: хто дась — той паня, хто не дасть — той свиня. Здрастуйте! З тим днем, що сьогодня.
— Здрастуйте й ви. А що скажете доброго?
— А що ж я скажу доброго, як чоботи порвалися, а завтра їхати аж кричить. Дай, сусіде, чобіт, Бога ради, а я вже...
І сусіда дає, бо знає, що й йому колись може таке трапиться.
У Шевченків не було нікому одказу. Коли дід Іван оцій же самій Катрі справив — це давно вже — перші чоботята, так уся вулиця... тобто діти усієї вулиці ходили сповідатися й причащатися у Катриних чобітках. Онисько колись позичив свити одговітися. Та й одговівся і великодні свята усі носив ту свиту.
І обоє вони, Шевченки, подільчиві були. Оце напарить Катерина кваші, та як добра удасться, — непремінно пошле сусідкам, хоч потрошку. Або пирогів напече з горохом, чи вареників наварить — конче пошле сусідам.
І от тепер усе це згадувалося й відбивалося в тій ласці та теплім слові, з якими зустрічано Катрю в кожній хаті — і Катрине серце росло. Вона була горда тим, що у неї такі батько й мати, бо це ж через них її так зустрічають привітно.
Але всього села не обійдеш, всіх людей не закличеш. Вже й так дружечки співають, що вони "ніженьки потомили, червоні чобітки попилили, золоті підковки поламали, поки рід весь зібрали". Де ж пак! Ходили ж бо "од кілка до кілка, не минули й дворка".
Вертають до хати. Ще не доходячи, дають про себе вість, щоб готовилися їх приймати:
Обмітайте двори,
Застилайте столи,
Кладіте ложечки,
Срібні блюдечки,
Золоті мисочки —От ідуть дружечки.
Сповняйте кубочки,
Сповняйте повненько —От вони вже близенько!
Мати виходить назустріч і просить до хати, але йде туди тільки частина. Друга частина з Катрею зостається надворі. Починається перекоряння.
Ці, що стоять із Катрею, просяться до хати, а ті звідти їх висміюють. Ці вказують на труднощі, які вони перетерпіли, скликаючи гостей.
Що були ми за горою,
Та були ми й за другою.
Якби бубни не бубнили —Були би нас вовки з’їли.
А з хати їм відповідають насмішкою:
Було б полем не блукати,
А по хатах поклін дати.
А тепера вибачайте І надворі почекайте.
Перші знову просяться:
Ой нас коні не возили,
Нас ноги носили.
А ви милость майте —Нас до хати пускайте.
У відповідь дістають позволения вступити тільки до сіней.
Недалека дорога —Від порога до порога,
Трошки потерпіте І в сінях підождіте.
Дівчата під проводом Катрі вступають у сіни. Але їм того мало, просяться далі:
Добрий вечір, мати!
Пускай вже й до хати!
Чи гаразд ми зробили,
Що всю родину спросили?
їх похваляють, що це вони зробили добре, але до хати ще не пускають. Аж старша дружка звернулася вже просто до головних осіб:
— Батько й мати! Благословили на село виходити — благословіть і в цей дом уступити!
Благословення відбувається тричі, старша дружка дубцем робить знак хреста в одчинених дверях — і всі вступають до хати.
Тут уже зготовлено їм попоїсти. їдять і трохи відпочивають, бо зараз —особлива робота: вильце вити.
У два хліби втикають соснову гілку, а пагони її прикрашають букетиками калини, вівса, барвінку, перев’язують шовковими нитками, заполоччю, лентами, а над усе — піснями:
Та всі ж ми сади виходили,
Та всі ж ми вишеньки вигляділи.
Одну вишеньку злюбили Та їй вершок зломили.
Усі луга виходили,
Хрещатий барвінок вирізали,
Зеленого явора вирубали,
Червоную калиноньку виломали,
Півстога вівса висмикали...
Поки своє вилечко вбрали.
Дівчата вбирають щиро й обильно — а в тім теж любов і охота показати свою доброзичливість до подруги. Катрю це зворушує до сліз. "І за віщо вони всі так мене люблять?" — думається їй, і вона кидається з повними сліз очима цілувати своїх подруг.
Відчуває цю приязнь і батько, а вже найбільше — Катерина. Сірі будні викликають і сірі почуття. Там сварка з сусідкою, там іще що-небудь дріб’язкове, нудне... буденне. І здавалося Катерині, що це, власне це, опреділяє її стосунок до оточення, що це вічно пам’ятається, а потім вилазить при нагоді, мов шило з мішка.
І от показалося, що ні. Що зовсім не це лежить у глибокій основі взаємин. Що люди їх, Шевченків, шанують, люблять і от уже показують це — і приняттям дочки, і короваєвим торжеством, і оцими квіточками дівчат^.
Серце Катерини розтопилося, Вона не знала, вона не могла собі уявити, що це буде так. їй здавалося — хто там піде на харпацьке весілля? А як і прийде хто, то аби наїстися, напитися — і тут же зараз обмовити. Вона готовилася, що це весілля стане для неї новим джерелом невтишимих сліз, гірких і солоних, сліз обиди й сорому — а от заповідається усе так несподівано гарно. Вже ж видно, по всьому видно, як воно буде, — і Катерина знов плаче, але вже від щастя, від переповнення душевногот'
Та мої ж ви, голубочки! Та мої ж ви, серденяточка!.. Та мої ж ви, ріднесенькі... —1 не знає вже якими словами, якими інтонаціями виявити те, що накопилося у переповненім вдячністю серці. А дівчата відповідають жартом:
Половину вильця ввили,
А горілки ще не пили.
Катрусечко, серце!
Дай горілки з перцем!
Якої? Оковитої —Для мене працьовитої.
Якої? Солоденької —Для мене молоденької.
Це вони так. Хіба вони її питимуть, горілку? То тільки для сміху.
Як кликали нас вильце вити,
Так казали: будемо мед-вино пити.
А вони нас піддурили —Та й водою не напоїли.
Ходімте до криниці —Нап’ємось водиці.
— Ой голуб’яточка ж ви мої! — суєтиться Катерина. — Та я ж вам зараз солоденької! Та я ж вам легенької! — і кидається з хати, внести наливочки.
А дівчатам тільки того й треба. Зразу ж гукнули услід:
Знати, знати Катрусину мати!
Вийшла з хати,
Щоб нам горілки дати.
— Ось я! Ось! Ось! — гукає Катерина, трусячи пляшкою в повітрі. Наливає в чарку запашної. Дівчата хиляють із сміхом та приговорами, закусюють пряниками.