Антін стоїть рядом із Катрею. Батько й мати сидять на лаві. У батька хліб у руках, у матері снопочок жита. Антін і Катря кланяються тричі батькові й матері в ноги, а ті їх благословляють:
— Бог вас благословить, дітки...
— Дай вам, Боже, щастя, здоров’я й многая літа...
І нараз, на превелике здивування Тараса, на сцену появився — як би ви думали, хто? Микита!
Прибраний... причепурений, прияложений — держить у руках рушник, Антін і Катря беруться за той рушник, і Микита обводить їх доокола стола тричі. А дівчата урочисто співають:
Благослови, Боже,
Пречиста госпоже,
І отець і мати Своєму дитяті На посад сідати.
Спів виростає, підіймається вище, вище, дівчата забирають голосами, дзвінкіше виводять — і настрій теж росте, розсуваються стіни, а посад стає пишним вівтарем.
Іде Катрусенька на посад,
Зустрічає її Господь сам Із долею щасливою І з доброю родиною.
Молодий — то соколонько. Прилетів він із чужої сторони, сів на ганку й погладає на галочок, вибираючи найкращу. А молода сіє сад-виноград із приполу. Її батько хоче одчинити ворота, а дівчина просить: "Зачини, батечку, ворітця. А то приїде отой князь із боярами, витопчуть вони мій сад-виноград кониками, розволочать яру руту нагайками..."
І до всіх близьких звернеться пісня з тихою ласкою, з поетичним порівнянням. Матір порівнює пісня із зозулею. Зозулі кажуть: "Не вставай раненько, не куй жалібненько". А вона відповідає: "Як же мені не кувати, коли має осінь наставати..."
Так і матері кажуть: "Не вставай раненько, не плач жалібненько". А вона з тугою відповість: "Як же мені не плакати — одну дочку маю, та й ту треба віддавати..."
І ходить стара неня по гаю, дивиться, як розцвітають нові гілочки, нове листячко показується на радість світові цілому — а в її старому серці сама туга. І стільки її там, гіркої печалі, що аж боляче дивитися на оту зелень, радість природи. Аж ірветься з серця гаряче моління: "Ой не розвивайся, гаю, не завдавай жалю! Не розвивайтесь, луги, не завдавайте туги! Бо я й так тугу маю — дочку від себе "ддаю... У чужу сторононьку... не в свою родиноньку..."
Мати Катерина плаче під цю пісню. Але так плаче, мов ховає дочку, а не віддає заміж. Щось дуже підупала на здоров’я мати Катерина останніми часами. Бліда якась ходить — ледве ноги пересуває... А на плач її так навіть баби звернули увагу й загомоніли потиху:
— Чого це вона так плаче? Мов ховає кого.
— А мо’, й ховає — хіба ми знаємо?
Дівчата з лагідними.докорами звертаються до подруги:
Чом ти, Катрусю, не одказала іще вчора ізвечора?
І самі відповідають:
Ой подруженьки, мої голубоньки!...
Та я ж думала, що мій батенько сам одкаже —А мій батенько рушники крає,
Старостам дає — сам мене заручає....
Якісь баби стоять коло Тараса й гомонять:
— Бач... як то воно гарно, коли дівка йде по своїй волі.
— Он Семениха як віддавала свою старшу — та й приневолила. Люди, сказать, підбили: "Одчиняй, кажуть, ворота, як одчиняються. А ягідочку, кажуть^ ірви, як поспіває. А вже як поспіне — сама відпаде". Семениха й послухала. То на весіллі так уже гірко дівка плакала, що аж слухати було тяжко. А Семениха —"нехай плаче". А ми хіба не плакали, як виходили? І ми плакали... А воно тепер і справді занапастилася доля дівки. Прийде бідна Пріська до матері та вже нарікає-нарікає. А та й сама бачить, що людей слухала, а свого розуму, бач, і не достало....
Вибух реготу відвернув увагу Тараса від бабів. Це Кирик чудить. Дівчата понакладали йому найбільше отих чудних вареників. Він укусив один, а воно із сіллю. Кирик пошпурив його між дівчата. Узяв другий, а той з перцем. Узяв третій — горіхова лушпайка. Він тоді як ухопить всі вареники в пригорщ, та як швиргоне!
А там і бояре: то одному, то іншому попаде вареник чудернацький. А дівчата ще й приспівують у насмішку:
Ой бояре ви статечниї!
Доходять і к нам вісти,
Що дають вам їсти З перцем, з шафранами,
З дорогими приправами.
Дівчатам хочеться танцювати, та вони не говорять про це так просто: всі свої настрої й бажання виявляють дружечки сьогодні піснями.
Чом ви, батько й мати,
Не йдете танцювати,
Гості розважати?
І самі не йдете,
І гостей не ведете?
Що, здавалося, й яблукові ніде впасти у цій хаті, а таки знайшлося місце для танців. На двох кроках простороні крутяться й присідають люди. В хаті душно, півтемно, бо каганці гаснуть. Нема куточка чимось не зайнятого. Але всім страшенно весело, всі товпляться, мов не знають, що там сподіваються побачити.
І Антін із Катрею обкрутнулися разів зо два — аби примір показати. Потім знову сіли на посад і обмінялися перстнями. Це вже називається відбулися заручини. Дівчата мов гвіздком прибивають:
Заручена наша Катря, заручена:
Подала свою білу руку На вічну заруку.
Катря заплакала. Та й Тарас відчув, що наче відірвалося щось... Була-була сестра Катя, бавилася з малим Тарасиком, мила йому голову у суботоньку, сорочку чисту давала, а тепер от — "подала білу руку на вічну заруку"...
На вічну!..
Впрочім, Тарас іще не може того собі уявити: Катря ж іще тут, і неначе нічого не змінилося.
Мати сидить на полу. Коло неї решето з хустками і корзина з калачами. Кирик підходить до матері й простягає тарілку. Мати кладе на тарілку хустку, калач і поважно якось промовляє:
— То батькові послати....
Кирик іде, розштовхуючи людей ліктями.
— Що ви тут поставали на дорозі? Хіба не бачите, що я йду?
Підходить до свекра, кумедно кланяється кілька разів. Що протягне
Красицький руку, а Кирик поклониться. Сміх.
Старому ці жарти, видимо, не дуже подобаються, й він не простягає більше руки. Тоді Кирик уже серйозно:
Обсилає сват і сванечка, молодий і молода гречним подарунком. Приймайте мале за велике й майте за вдячне!
Так він пообносив усіх перших осіб. Тарас рахував-рахував, скільки у матері хусток, та й рахунок загубив. А це ж іще бідняцьке весілля. Правда, довго після нього чухатиметься батько Григорій, сплачуючи борги, але то вже таке діло.
Потік хусток скінчився. Мати почала розсилати калачі. Закінчилися калачі
— почала роздавати медяники. І все це у неї велично та гарно виходить. Мов ото цариця за бенкетом розсилає в знак милості від своїх рук дари в усі кінці довгих столів — так і оця селянка. Раз у життю!..