— Та він, сказать, не п’яниця, а тільки молодий та завзятий. Мабуть, пора його добре прив’язати. Вже на вулиці, кажуть, на ньому й кілля поламали.
— Добрий хазяїн, добрий. Це ж він на старість, дивись, і хазяїнувати не зможе, коли його так побито.
— Та він іще до старості такого понавиробляє, що люди дивуватимуться.
Встряє другий із дядьків:
— За очі можна чоловіка й осудить. А от краще ми його вам покажемо. Ану, Антоне, йди й ти до гурту.
Одчинив двері. До хати увійшов Красицький. Поклонився і став.
Гарний парубок був цей Антін нівроку: високий, стрункий. Взагалі для таких харпаків, як Шевченки, це був зять, що, пожалуй, і не під міру. Але що ж коли уподобав собі Катрю краще багацьких дівчат. Не так за красу, як за вдачу лагідну, за серце щире.
Один із сватів узяв Антона за рукав і почав водити по хаті.
— Ану, пройдись, лишень, Антоне, щоб люди бачили — чи не кривий, не горбатий, чи не сліпий. Дивіться, свате, дивіться й ви, свахо! Дивися й ти, дівко, бо то ж не нам із ним жити, а тобі.
Катря, видимо, не знала, куди дивитися, що робити і, взагалі, куди себе дівать. Красицький був серйозний, тільки зблід на виду.
— Ну що — бачили нашого парубка? Правда, що — хоч куди молодець? І не п’яниця, чесного роду, доброго заводу. Тепер уже й ви кажіть своє слово. Годі воду варить, пора й діло робить. Як там, дівко, рушники є?
Катря мовчить, вся палаючи. Замість неї відповідає батько:
— Та вона, мабуть, ще й не наткала. Вона в нас не хазяйка — любить довго спати та вилежуватися. А як і прокинеться, случаєм, рано, то все одно надолужить — то вмиваннячком то вбуваннячком. Та й молода вона ще, не думав я її сей год віддавати. А, по правді сказать, і весілля ні за що відбути.
— Оо! Це ви, свате, таке вже завели, що вас і до вечора не переслухаєш. Тут випить хочеться, аж шкіра болить, а вони завели. Кажіть ділом: чи віддаєте, чи нехай ще підросте?
— Та хтозна... Треба ж і дівки ще запитати — як вона... А що, Катре? Чи згодна ти йти заміж за оцього молодця?
Катря нічого не відповідає і тільки ніяково довбе пальцем глину печі. Це й є знак згоди. Одвічний символ руйнування домашнього вогнища для можливості створити своє власне, молодше, довговічніше.
Тільки згодом ледве чутним голосом промовила:
— Я не знаю... Як батько й мати..
— Та я нічого, — каже батько. — А ти як, стара?
— А я що ж? — Ти всьому дому голова — твоя й воля.
— Моя то моя, але ж бо й ти маєш сказати своє слово. Мо’ ви з дочкою й не наготовили нічого, тим і огинаєтесь та на мене складаєте.
— Та ні... У нас усе готово. Ну що ж, дочко, — неси.
Катря немов з усиллям відривається од печі. Повільним кроком виходить із хати. Згодом увійшла знову, несучи на дерев’яній тарелі два рушники й хустку власноручного вишивання.
Принесла, поклала на стіл. Тричі поклонилася батькові, тричі матері, тричі сватам. Взяла рушник на дві руки й з поклоном подала першому сватові. Той узяв і, держучи в руках, поклонився раз батькові, раз матері.
— Спасибі ж вам, батько й мати, що ви свою дитину добра вчили. Ба, яких гарних рушників надбала!
І другому старості теж вручено рушника. Потім Катря взяла хустку й підійшла до Антона. Але не зовсім: зупинилася в двох кроках і поклонилась.
Антін сам підійшов до неї, і вона заткнула йому хустку за пояса. При тім так почервоніла, що, здавалося, кров бризне з лиця. А Антін стояв блідий та
аж наче ще покращав.
— Ну, слава Богу, слава Богу! — каже старший сват. — Тепер же ж треба замочити рушники. А то як порозсихаються, обручі позіскакують — що ми тоді будемо робити?
— Та ще й у дорозі, — додає другий сват. Чомусь воно завжди так буває, що другий сват мовчазніший та все тільки підбріхує.
Батько й мати просять старостів сісти.
— А діти нехай підуть та покличуть сусіда. На першу чарку.
Катря й Антін виходять. Мати встигає шепнути: "Гляди ж, до дідуся насамперед"... Катря киває: я й сама, мовляв, знаю.
Тарасові й за Катрею хочеться побігти, але ж і тут такі цікаві речі — шкода прогавити.
Батько частує старостів. Ті випивають із приговорами:
— Ну, дай же, Боже, нашим молодим і здружитися, і на світі нажитися, дітей діждати та й попарувати.
— Дай, Боже, щоб усе було гожєт Щоб оця пара та щаслива була: ківшем горілку пила, коробкою діти міряла, і щоб до старості тішилися одно одним.
Батько дякує за добрі побажання, а сам каже коротко:
— Нехай їм Бог дає, як сам знає й відає.
Мати якась — наче прибита. На лиці мов переляк малюється. До чарки тільки притулила.
— Нехай їм Бог помагає.... Як гарно починається — щоб так і кончилось... веселенько та тихенько...
Рипнули двері — почали приходити люди. Рип та рип — і не зчувся Тарас, як нарипалося повну хату люду. Та всі якісь радісні, випивають кругову чарку з охотою. В повітрі вже літають слова, повні блеску, гумору. Присне регіт, як жар на ковадлі.
Батько одно знає — підносить. Люди випивають, приказуючи:
— Спасибі вам, сусіде, що й нас не забули. Нехай же Бог помагає вам і дітям вашим.
А баби, зморгнувшися, вже й заспівали, як вони:
... на сватанні були, мед-горілочку пили, за малую та часиночку знайшли собі та родиночку...
Тараса вразила глибина думки, заложена в цю пісенну зворотку. І справді: ще півгодини перед тим і Антін, і його батько, мати, і всі їх близькі — то були чужі люди їм, Шевченкам. А от минула "мала часиночка" — і це вже їхня рідня.
Мусиш їх усіх, Красицьких, сприймати за своїх.
Прийшов дід Іван — і в хаті стало якось урочисто, поважно. Діда посадили на покуті, й він поглянув звідти на всіх орлиним своїм зором. У ньому справді було щось орлине. Старий літами, але зуби всі цілі... у волосся й вуса вкинулася сивизна, але брови чорні, як у парубка.
Прийшли й дівчатка. Гурточком. Як ото маків цвіт одразу вся грядка цвіте.
Знає ж їх усіх Тарас, але такими їх іще не бачив. Де й поділася ота задерикуватість, невдержима насмішливість, завжди підтримувана вибухами реготу дзвінкого, як срібний блеск.
Поважні та серйозні, входять вони до хати, шпетненько виступаючи, губи підібравши на шнурочок. Посідали... пооправляли спідниці й плахти й сидять, мов реп’яшки.
Піднесуть їм чарку — вмочать губи злегенька, хусточками обтирають, та все так делікатненько, що куди тобі.