Тарас молиться. Але молитва його якась особлива: там і зіронька вечірняя... садок вишневий коло хати... хрущі над вишнями гудуть... Катрина пісня...
Лягає, вкривається свитою, але не спиться йому. Дивиться, як мати стали на коліна і моляться, а лице таке скорбне-скорбне та змучене.
"...Господи, продовжи... Господи, задерж", — доноситься іноді ледве чутний шепіт, і Тарас бачить, як по лиці матері котяться сльози.
Чулим материнським хрестом хрестить мати діток і лягає коло них... Затихло все... Тільки дівчата та соловейко не затих.
Так у піснях та легендах росла та пишалася перед малим Тарасом Україна, мов дівчина в квітках. І ні горе всенародне, ні тисячолітній гніт, ні ріки крові й сліз — ніщо не могло заглушити в цім краю могутніх джерел поезії, що пробивалася крізь скаженість кріпацького буття, пробивалася в усьому: в русі дівчини над криницею, в пісні скорботній над смужкою поля, в мережаних занозах, сопілці чабана раннім ранком на могилі. І в оцій істоті пробилися. Крізь рантухову сорочку й порепану на сонці шкіру. Духи якісь незримі благословенні літали над цією русявою голівкою й берегли, а бережучи, провели — і через сирітство тяжке, і через панські передпокої, сніги півночі, степи чужі палючі...
XXV
Ходив, мов у чарівному сні якомусь, Тарасик. Він сам не знав, що це з ним. Такого ще не бувало. Мов спало що в душі, а прийшов день, почувся голос —встань і мисли! — і хтось другий, замість Тараса, якийсь інший Тарас устав і розкрив очі. А, розкривши, побачив таємниці внутрішнього життя живих істот, навчився розуміти мову безмовних, і сонця світло, і шепіт трав. Забував, що є хата, домашні в тій хаті, забував, що треба їсти. У священному трепеті ходив від травини до травини й слухав, що вони говорять.
Полюбив Пединову могилу. Так гарно дивитися з неї, як сонце заходить. Нагріється вона за день і дихає теплом. Полином пахне степовий... чебрець...
...Наближаючись до могили, побачив, що на ній хтось сидить. Тарасові стало неприємно. Це ж не можна буде подивитись на захід сонця. Але хто ж би
то був?
Тарас став... Ледве донеслися звуки... А-а-а!.. Так це ж Перебендя! Старий кобзар-бідага, що й хати не має, а живе так, з громадської ласки. Тільки на ласку ту не набивається, а так: закличе хто до хати — піде, а не закличе — сам де попроситься, переночує під тином. Ще й заспіває: "Ой не шуми, луже, зелений байраче! Не плач, ка’, не журися, молодий козаче!.."
І такий він наче безжурний якийсь! Другий би нарікав на долю, скаржився, а цей — ні. Навпаки — ще й зажартує. І сам засміється й других насмішить. Сумної тобі пісні ніколи до кінця не доспіває. Почати почне:
Ой був в Січі старий козак на прізвище Чалий, вигодував сина Саву козакам на славу.
Проспіває ще стихів із десяток, а потім ні з того, ні з сього як учеше "Ой дівчина горлиця до козака горнеться". То хто старіший часом і скаже:
— Ти б, стара собако, про божественне співав, а ти, бач, "Горлиці" витинаєш.
— А вам, бабусю, про божественное хочеться? Ну нате вам і божественного. І починає жалібним голосом:
Ой був собі старий Лазур, а я його знав: була в нього сіра свита, а я й тую вкрав.
— Пху, нечиста сила! Смійся, смійся, поки не засмієшся на кутні.
— Моя черга за вами, бабусю.
— Я не мелю язиком дурного. Я про божественне думаю.
— Ех, бабусю! Як то кажуть: не хвалися хвалний хвалнощу, а умний умнощу, а мудрий мудрощу, а сильний силою не хвалися, а ви, бабусю рідна, богомільством своїм. Нехай кажде про себе зна.
Отакий він Перебендя. Отакого бачив і знав Тарас, отакого бачили й знали люди. А оце — якийсь інший Перебендя сидить на могилі. Це не веселун громадський, що жартами бавить дівчат на вигоні, співаючи "Гриця", а парубкам витинає до танцю.
...Сидить сам на могилі, шапку зняв. Війне вітер — розвиває дідову чуприну... струни дзвенять журними переборами, а старечий голос, повний безмежного жалю, ледве вимовляє слова пісні:
Позволь, батьку отамане, нам на башті стати —не попустим Текелію Січ руінувати.
Та як підніме-підніме голосом — і заплаче, не може за сльозами вивести далі. А Тарас чує, що і в нього підступають сльози до горла, що наче й він розуміє історичну кривду, заподіяну народові зруйнуванням свободного ордена, який відкликався на кожне повстання, на кожний бунтарський виступ проти пана і всякого іншого гнобителя.
Для Совгиря Січа була більше романтикою вітробуйного коня та срібної зброї, а дід... Чого плакав цей дід? Невже йому жаль було жупанів оксамитових та сап’янців чобіт? Ні, не цей жаль, мабуть, витискав сльози з погаслих очей.
То був плач по свободі й носителях її, то була скорб по єдиному джерелу сили, що могла боротися з поневоленням. Сяка-така була Січ Запорожська, а все ж, кріпак мав де прихилити голову, мав куди втекти, коли терпцю не стало, мав звідки грозити своєму гнобителю поновним приходом, на коні із зброєю в руках. Сяка-така була Січ Запорожська — а все ж коли крик призивний чувся з пригноблених сел — "поможіть, брати запорожці!" — Січ ішла. І в повстання Хмельницького, Виговського, Брюховецького, Дорошенка, Мазепи й останнього з нещасливих — Орлика. І в гайдамаччину ішла і всюди, де боротьба, де потрібна поміч і керівництво й відвага.
Отож і плакав старий дід, одною ногою стоячи в гробі, що тепер уже нема Січі, що тепер уже нічим обмежити рабоволодаря, що тепер поміщик уже нічого не боїться й не знає меж своїй сваволі. І за красою минулого плакав старий дід, бо там була і краса, і за поезію, бо там була й поезія.
Мимоволі Тарас схлипнув сильніше. Старий перестав грати, прислухався.
* А хто тут коло мене?
— Це я, дідусю...
— А хто саме?
— Я, Тарас...
— А-а! Грицьків? Ну здоров був, здоров був. А чого ж ти плачеш?
Тарас не вмів сказати — "того, чого й ви, дідусю" — й тільки захлипав дужче. Дід обняв його однією рукою, другою гладив по голівці, а сльози текли у нього із сліпих очей... І плакали так два кобзарі над недолею рідного краю...
Коли заспокоїлися, Тарас сів біля діда.
— Чого це ви, дідусю, сидите тут самі?
— Е, сину... Ти малий ще, не зрозумієш, чому старі люди самотини шукають... Оце ти побачив мене, як я сам собі співаю та плачу, та тільки спитав. А якби хто інший, то й посміявся б, дурнем би назвав, їй-бо назвав би. Та я то я, а от чого ти так пізно по степу ходиш? Уже ж вечір надходить, дома ж турбуватимуться, що тебе так довго нема.