Служба отця Івана проста, як і сам він — в службі отця Григорія вичури. Он він запровадив, що на обідні після першої єктенії до читання "блаженних", щоб стояло четверо дядьків рядочком серед церкви з великими товстими свічами у руках — і так аж до кінця євангелія.
Бабам подобалося, а мужики поставилися байдуже — ні до чого воно.
Але ні на чім не було так яскраво видно різниці між цими двома пастирями, як у картах. Отець Іван не дуже був охочий до карт, але, коли траплялась картьярська компанія, то й отець Іван, як компанейська людина, не вносив дисонансу. Чи програв чи виграв — був однаково веселий і ні по фізіономії ні з поводження не можна було взнати результатів гри.
Отець Григорій навпаки. Карти любив дуже і ради них частенько їздив до Вільшаної. Коли вигравав — набував гумору, ставав приступнішим; вертаючи додому, сам вискакував з натачанки, весело балакав з домашніми й не зараз лягав спати.
Коли ж траплялося (правда рідко, бо отець Григорій грав обережно) програти — ставав темним, сердитим, скоро збирався додому, сам висісти з брички вже не міг, охкав і стогнав, ішов по хаті, волочачи рясу за собою, зараз же лягав спати, пив малину на ніч і вкривався з головою.
Совгиря чомусь не злюбив одразу. З о.Іваном Совгирь ладив добре: обидва прості, безхитрісні, жартуни — вони добре підходили один до одного. З отцем Григорієм просто не було у Совгиря точок порозуміння, а окрім того, дбаючи за виставність служби, отець Григорій хотів би бачити при собі стихарного дяка, а Совгирь на стихар не мав права.
Совгирь одразу відчув неохоту отця Григорія до себе і, сказати правду, зажурився. Перспектива нового ненагрітого місця знов постала в усій своїй жорстокій неприглядності.
— Думав, що і живот свій могу у цім селі сконьчити, а воно...
— Та чого ти, Совгирю, так зарані сам над собою каркаєш? Хіба тобі новий піп що казав?
— Я такий, що мені говорити багато не треба — я й сам бачу.
Корчемні приятелі похлопували по плечу.
— Не бійсь, Совгирю, — ми не дамо!
— Чи не ви?
— Громада, а не ми. Тебе хто ставив на дячество? Громада. От вона й не дасть тебе побідити.
— Якби ж то...
XV
А час іде. Давно вже минуло Стрітення, коли ото зима з літом стрічаються. І Одокії пройшло і сорок святих. Як у кого є з чого, то печуть на сей день сорок пирогів. Кажуть, що на сей день сорок птах прилітають із-за моря.
А там уже й теплий Олексій і масляна. Тарас хоч і бачив раніше, як баби колодки в’яжуть, але якось мало придивлявся. А тепер довелося побачити зблизька й здивуватися — скільки то радості, веселощів і гумору кинув нарід у цей малий звичай. Крізь тяготу життя, крізь неволю й гніт, мов трава весною, пробивалася безудержна веселість, як спомин колишніх часів, коли нарід міг іще творити обряд і сміятися щиро.
Баби зробили "колодку" з макогона, вкутали в пелюшки, прибрали лентами й ходять по хатах. Співають про бідного "Колодія", що оце в понеділок народився, а в суботу має вже гинути.
Зайшли й до Шевченкової хати. Це вже так — аби хати не минати, бо дівка тут іще несправжня. Зайшли — і зразу наповнили хату співами, танцями, веселими
примовками. Прицілили Катерині колодку, тягнуть у танець.
Та ще ж заговини скоро! Гляди, твоя дівка бігатиме круг хати, та приказуватиме: "Заговіла, батеньку, заговіла — бодай тобі, батеньку, хата згоріла!.."
— Та на заговини ще нічого, а от як прийде Покрова — от коли дівки плачуть та моляться: "Ой свята ж ти Покрівонько! Покрий же ж мені голівоньку! Хоч шматою, хоч ганчіркою, аби не була я дівкою".
— А ви, святі апостоли, коли б уже мені з чоловіком спати на постелі!..
— А ви, святі свята, ой коли б уже я звідци взята!
— А ти, святий Пилип, хоч би до мене який чорт прилип!
— Хоч за вола, аби дома не була!
Одна скаже, а друга прикаже, а третя додасть. У виразах мало соромяться, то ж Катря аж й утекла з хати. Тим більше, що це ж перший рік її вважають уже за справжню дівчину.
Катерина аж повеселішала наче трохи серед бризків того сміху, серед співів і танцю.
— От спасибі, бабочки, що ви й нашої хати не минули. Хоч і у мене й дівка ще задрипана — он ба’, навіть із хати втекла.
Розбісовані баби хотіли й Катерину з собою забрати в дальшу подорож, >але Катерина відмовилася, покликаючися на діти.
— А ми що — бездітні чи що? І в нас у кожної діти.
— По четверо та по п’ятеро!
— А святого Колодія, бач, таки празнуємо. Йому ж, бідненькому, тиждень життя на світі.
Але Катерина таки не пішла. Очевидно, вважала, що не до лиця їй людські радість і сміх, боялася внести дисонанс у цю галасливу компанію і своїм зажуреним лицем, і вбранням убогим.
Замість матері пішов Тарас — дуже вже цікаво йому було дивитися, як ото баби співають та танцюють та вигадують усячину. Держався здалеку, бо незручно ж прихвостнем за бабами ходити. Коли баби заходили до хати, Тарас чекав на вулиці.
Старий Журбенко сидить за ворітьми на дубочку. У кожусі, у шапці, в чоботях. Дивиться на Тараса ласкаво.
— А що це ти, хлопче? За бабами ходиш?
Тарасові ніяково. Він червоніє й посміхається отою селянською хлоп’ячою простакуватою усмішкою, яка нічого не говорить.
— Сідай коло мене — вони зараз вийдуть. А чого ти оце вибіг у одній сорочці? Застудишся!
— Мені не холодно.
— А от мені так холодно й у кожусі. Сидю на сонечку праведному, воно й ясно світить, я бачу — людям тепло, а мені холодно. І в добрім кожусі, в чоботях, у шапці смушевій. А колись не то кожуха — й свити доброї не було, і було тепло. Отаке воно, як старе... Нічого не варт.
Тарас слухав, але до його хлоп’ячої свідомості це не доходило. Старість була для нього вигадкою старих людей. Увага вся там, звідкіля доноситься регіт широких бабських розпалаханих горлянок. "Чого вони так сміються?" —думає Тарас і діда не слухає.
Та й дід прислухається до того реготу. Завтра ж, може, яка вискотітиме під канчуком прикажчика, завтра всі вони будуть гнути спини на панщині — так нехай хоч сьогодні посміються веселим сміхом.
— Он ба’ он ба’ витівають. І скажи — у всякого народу своя забава, а всім однаково хочеться бавитись. Он я у Польщі бував. Так там на масляній дівчат купують. Як корів. Так і називається — "корів купувати". Зараз ото переділять корчму на троє: обора, де корівки стоять, середня частина для торгу і третя то ніби стайня. Народу збирається багато, не раз і півсела зійдеться.