Ой весело оробей у дому гуляє,
А запрошених гостей та й не принимав.
А гості веселі уже ідуть в сени,
Замки одбивають, двері одчиняють,
А оробей не бачить —В своєму домі скачеть.
...Щось шпигнуло Тараса у серце... Він іще нічого не подумав, але вже знав, що зараз подумає... Як би то гарно було... мати цю книжку дома... щоб дивитися в неї день і ніч.
Кругом усе реготало, дивлючися на кривляння учителя, а Тарас то білів, то червонів. Думки роєм проносилися в голові. Одна настирливо товкла: "Украдь... украдь... украдь..." А друга, мов ангел хранитель, одводила від лиха. "А що скаже батько? А як ти після того підеш до церкви й будеш дивитися на образ Спасителя? Пам’ятаєш, які в-нього очі? Що, куди б ти не ступив, вони все дивляться за тобою. Ти праворуч — і очі за тобою праворуч, ти відійдеш убік — і вони за тобою. Він усе бачить".
І Тарас відсовує від себе книжку, відвертається від спокуси. А в класі йде своє. Совгирь розчервонівся, піт з нього ллє.
* Було ж того до півночі. Сова прилетіла.
Прилетівши, потихеньку да під столом сіла.
А старий пан журавель Загадав слати постель.
А хрустель упився,
Під стіл ізвалився.
Що ти, дурний, задумав? Та вже Совгирь зараз закінчить, хватиться книжки, а її нема. Та он і Петро дивиться, що я роблю, і Андрій... усі дивляться... ні... не треба... геть...
...А як листочок? А як один-однісінький листочок?.. Оцей, що з квітками... це ж уже ніхто не побачить... ніхто й не взнає... сховаю за пазуху... а дома за образи... ні, краще у хліві...
Книжка ходором ходить в руках Тараса. Він узявся за один листок, але пальці збезсиліли, й він не міг рвонути. Прихилився за стіл, весь ізігнувся, зібрав усі сили...
Толко сова з пугачем зосталася в хаті,
По-францюзськой звеліла усім танцювати.
Гей, гей, совуле!
Сокулная матуле!
Гуляй доволі По своїй волі!..
Тарас ірвонув сторінку. Але старий папір був міцний, старі оправщики оправляли на совість — сторінка тільки надірвалася до половини, як Совгирь скінчив читати й повернув лице до Тараса. А повернувшись, побачив таку картину.
Усі учні сиділи і у всіх були червоні веселі обличчя; один тільки Тарас стояв і лице його було зсиня біле, рот перекосився. Він обома руками простягав Совгиреві розкриту книжку з надірваним листком. І в тім русі було стільки одчаю, мов би то віддавалося життя усе.
Совгирь був розпалений і попередньою випивкою і оцим своїм шумним сценічним успіхом, але навіть у такому стані помітив, що з Тарасом щось не так.
— Що з тобою, Тарасе?
Тарас беззвучно ворушив синіми губами. Совгирь підійшов, узяв із простягнених рук книжку.
— Листка надірвав? Чи може він так і був?
Тарас тільки дивився напівбезумними очима і нічого не розуміє. Хлопці притихли й з цікавістю поглядали на свого товариша, теж не розуміючи в чім річ.
Совгирь вправив листок у своє місце, ляснув палітурками й кинув книгу до купи своїх паперів. Для нього інцидент був вичерпаний, хлопці теж звернулися до своїх інтересів, почали розпитувати вчителя про деталі прочитаного вірша, і тільки Тарас був вибитий із психічної колії. Він і сів уже, але дрібно-дрібно тремтів увесь. Старався вслухатися в те, що говориться в класі, але не міг нічого розібрати. У нього розболілася голова й він, уже направду хворий, попросився додому.
Совгирь об’явив, що на сьогодні наука скінчилася й усі можуть іти додому. Хлопці гамірною юрбою висипали на вулицю. Питали Тараса, що з ним.
— Голова болить, — коротко відповів він і, понуривши голову, пішов додому.
1
те й друге — назва осла.
XII
Тарас просто фізично відболів свій учинок: кілька день ходив невеселий, розбитий. Питають: що з тобою? Каже, ніби нездоровиться. Мати лапає голову
— ні, не гаряча.
— Може, б ти до школи не йшов, Тарасику?
— Чому? Я піду...
А в школі теж: сидить задуманий, до забав не встряє, ні з ким не говорить.
І дивна річ! Поняття "красти" має ріжну інтерпретацію на селі і далеко не завжди в поясненні того слова криється щось ганебне. Тарас виростав у атмосфері вільного тлумачення того поняття, сотні разів чув, як ота сама крадіжка виставлялася як молодецтво.
Нарубати в панськім лісі дров і ловко, під самим носом лісничих , вивезти
— хіба це крадіжка? Або обтрусити геть начисто груші у прикажчиковому садку. Та тут же й віддалеки не підходить поняття "красти". То коней крадуть або церкву обкрадають ото да! А кавунів на бакші набрати, або дітвора змовляється: "Ходім до Рискаленка гороху красти", так це ще не крадіжка.
І це загальний погляд. Так розуміє й той, хто краде, і той, у кого крадуть. Ніде не міг почути Тарас категоричного й яскравого осудження всякої крадіжки. Хіба ото піп інколи насипле громами у церкві, але це здебільшого тоді, коли піймає людську скотину у своїм житі. А сам частенько виводить кобильчину на мотузку та пасе у людському хлібові. Раз наскочив Тарас, а піп тоді смик-смик за мотузок.
— Дивись, клята кобила!.. А я й не туди, що вона у чужому пасеться.
І ніде Тарас не бачив якихось абсолютних або хоч приблизних зразків абсолютної чесності. Навіть у школі не раз чув, як Совгирь картав старших учнів, коли вони не вміли зробити чогось тихенько, наприклад, набрати дров у чужому дворі.
— Ех ви, йолопи царя небесного! Такої дурниці й то не могли спроворити.
Взагалі поучав ще деякі справи краще робити тихенько, підкріпляючи то, своїм звичаєм, віршами.
Хто захоче часом щокольвек згрішити —Должен пильно од людських очей хоронити.
Публічний бо гріх душі тяжчайшій биваєт,
І Бог за публічний гріх горше караєт.
А що хочеш сотворить велика чи мала —Утрись і запрись, щоб і сич і сова не знала.
— Хмизом-низом попід вербами, — додавав Совгирь, підморгуючи. І коли б Тарасів випадок трапився з ким завгодно з його колег — там і віддалеки не було б ніякої трагедії. Не надірвав, а просто вирвав, і не один листок, а скільки в жменю вчепив. Приніс би додому, показав сестрі, матері, батькові. Батько, може, спитав би коротко.
— Украв?
Син мовчки кивнув би головою на знак потвердження. Батько погрозив би пальцем і сказав би тільки:
— Ой дивись, сукин син.
А це можна було би толкувати двояко. Могло означати — "ой, дивись, не крадь більше", а могло означати — "ой дивись, не попадись".