Тарас, коли побачив Совгирів куншт — прямо онімів від захоплення. Він і не сподівався, що його вчитель уміє так прекрасно малювати.
Совгирь з задоволенням дивився на це дитяче захоплення і, погладжуючи чуприну, казав:
Не только ж ми умієм кліром управляти,
Но можем іще і куншти разнії писати.
Але в глибині душі Совгиреві було ніяково перед учнем, бо тайна прекрасного малярства Совгиревого розкривалася дуже просто: у нього були узори, наколені голкою, й він крізь рідке полотенце дерев’яним вугіллям набивав той рисунок на папір, обводив по тих чорних мітках і нарешті примітивно розтушовував.
Коли прийшло Різдво, вирядився Совгирь у синій жупан, підперезався каламайковим поясом і пішов з тою орацією по хатах.
Насамперед, очевидно, до батюшок. їм страшенно подобалося, особливо о.Йвану. Той аж розцілував Совгиря.
— Ну й молодець! Ну й молодець! От уже прямо... — і слів не знаходив.
Від батюшок пішов по видніших селянах — всюда читав орацію та показував
куншти, викликаючи загальне здивування. І гостили і дарували Совгиря обфіто,
тож під кінець начастувався Совгирь до того, що почав підспівувати колядникам, але по-своєму. Ті співають: "Ой рано-рано кури запіли, а ще раніше Іванко устав, лучком забряжчав і т.д." А у Совгиря по-інакшому виходить:
Ой, рано, рано Кури запіли,
А ще раніше Іванко (й) устав.
Іванко (й) устав —Сорочку вдристав,
Повісив на кілочку
Та й дивиться на сорочку.
Молодиці, криючи сміх, лають Совгиря, якась баба навіть костуром на нього замірилася, а він, нічтоже сумняшеся, замість "щедрик-ведрик, дайте вареник":
Щедрий перднув, а скупий понюхав.
А далі вже почав таке верзти, що мужики помирали зо сміху, а баби плювалися. Попригадував усякі бурсацькі фацеції, перемішалися там і Бог, і святі, і релігія, і жарти народні — все пішло вкупу.
А потім почав читати "апостола". Та як ревоне, ревоне : Премудро-ость!.. Ніякого апостола чтеніє-е-е!.. Братія-а-а. Не деріте платія-а-а!.. Бо як оце подереш — чорта пухлого нового набереш! — і далі в тім же дусі.
Баби грозили, що про таке святогудство донесуть батюшці, а він на те закрутив такої приказки святої небилиці на саму священну особу попа, що рачки всі лазили від сміху.
Був собі піп,
Як бобовий сніп.
Голова диняна,
Ніс огірковий,
Очі цибулькові,
Зуби часникові.
Звався отець Василій,
Мав кобилу сиву.
Поїхав на страсти —Боже тебе, кобило прости!
Як кобила хвиснула,
Вуздечка сприснула,
Упав піп на правий бік Та й лежав цілий рік.
Дочилися синиці,
Принесли йому водиці.
Полетіла синиця до попадиці по мучицю,
А попадя взяла полінце —Пек синицю під колінця.
Синиця вмерла,
Копитами двері підперла...
І домелювався до того, що вже сам не знав, що говорить. Регіт стояв у кожній хаті, куди тільки заходив. Наприкінець і куншти свої десь погубив, і сам ледве до школи потрапив.
Для Тараса теж це Різдво було відмітним: Совгирь дозволив замість себе прочитати "Трисвятоє".
Коли ото розпочав Совгирь працю з хором, Тарас був одним з перших хористів. Голос у нього був гарний, слух теж, а Совгирь любив кмітливих учнів. І спів любив, умів тую любов передати й учням. Співати мусили хлопці побожно, щоб очі були завжди звернені "до Бога", тобто уверх. Голову велів тримати піднято, а коли хто попускав — підбивав долонею підборіддя.
Виділяючи Тараса серед учнів, почав потроху готувати й до читання в церкві. Читати, властиво, Тарас іще не вмів, отже то треба було напам’ять. Совгирь до читання прив’язував велику вагу.
— Читати... Ти думаєш, що то така проста штука? Ого!.. Чтеніє повинно бути голосне, виразне, рівне, як струна. Апостол читається особо, паремії особо — все читається по-разному.
І показував практично, а потім казав і Тарасові так читати, весь час поправляючи:
— Голосніше!.. Не біжи так!.. Кріпче вимовляй... Повтори!..
А то ще візьме за чуба й почне тріпати, а ти читай, не перериваючи. Очі сльозами запливають, а читай. Отже оте "Трисвятоє" хоч і дрібна штучка, а дісталася Тарасові недурно.
^ Виступаючи вперше, Тарас дуже хвилювався. Ще б пак! То ж таки церква! Самого народу тисяч п’ять або сто. Та всі тільки й дивляться що на Тараса. Але нічого, пройшло ніби добре. Питав потім товаришів: ну як? Нічого, кажуть, гарно.
А дорослі... Тарас аж із дива не міг вийти. Дорослі нічого й не помітили. Тільки дід Іван, та й то, мабуть, тільки з гречності, сказав:
— А-а-а!.. Так то ти прочитав? А я чую: що воно тоненьким голосочком вивело. Аж воно наш Тарас!.. Гарно, гарно.
Тарас розцвів.
— Мені ботіпе та§ізІег казав, що скоро дозволить і "отче-наша" прочитати.
— Хто казав?
— Оотіпе т^ІБІег.
— А хто ж це воно такий?
— Та вчитель же!
— Який?
— Та наш же!
— Совгирь?
— Еге!
Дід розсміявся.
— Так як, як?
— Оотіпе та§І8Іег.
— Це ж хто вас так вивчив? Він?
— Та він же.
— Чудило.
А Тарас хвастонув і випалив:
— Оотіпе та§І8Іег! Ба тіЬі Нсепбат ехеипсіі &>га8!
Дід витріщив очі.
— А це ж по-якому?
— Це по-латинському.
— А що ж воно означа?
— Та це, як кому вийти треба.
— Це ніби надвірку? До вітру?
— Еге ж.
— А як уже винудивсь до вітру — тоді як?
— Тоді ніяк.
Дід помовчав трохи.
— Дурень він, той ваш Совгирь. Вивчити вас латинському як слід, він не вивчить, бо й сам, ма’ть, не знає, а отаке дурне — то не треба б ним і голову забивать.
Ці прості слова здивували Тараса. Досі він ніколи не задумувався над доцільністю Совгиревих наук. Все, що виходило з уст учителя, все було однаково цінне й однаково важливе.
Дідові слова вперше наштовхнули дитячий ум на шлях аналізу. Справді, навіщо здалася одна-друга латинські фрази? Тим більше, що їх, окрім Совгиря, ніхто й не розуміє. Он навіть дід і то не зна, а він же, мабуть, у сто разів розумніший дяка. І в захопленні своїм дідом, Тарас аж похвалив його.
-1 звідки ви, дідусю, усе знаєте?
Дідусь усміхнувся доброю усмішкою.
— А що ж — даремне я хіба на світі прожив, щоб не бачити, що на ньому, дивному та широкому, робиться? Вчені люди добирають собі розуму письмом та книжками, а я очима багато бачив і, коли хоч, більше на них, часом, увіряю, ніж на той хисткий письменний розум.
Тарас слухав діда і розумів тепер, чому люди про діда говорять: "Як дід Іван що каже, так праведно каже, йому можна вірити".