Тараса, як селянина, захоплювало це "обіліє". Приємно було дивитися, як зерно сиплеться густим жирним потоком, що йому, тому потокові, здається, й кінця немає. Або цілі гори капусти, буряка. Та що! Навіть дров як навезуть батюшці з церковного лісу (влада дозволяла — "не трогая вековых деревьев, пользоваться буреломом и валежником"), то Тарас ходить поміж купами й тішиться, що так багато дров.
В хвилини такого господарського захоплення Тарасові працюється особливо гарно, аж о.Григорій задовольняється. Згодом це проходило, звідкілясь знову виринали артистичні настрої і загостривши вуголину, Тарас, дивись, уже малює на задній стіні комори півня, що злетів на пліт і, махаючи крильми, закричав на все горло. Потім зітре, людей малює, церкву свою.
А раз так змалював і Київську Лаврську дзвіницю. У отця Григорія на стіні висіло мальовило таке "Святая Киево-Печерская Лавра". Тарас подовгу вглядався в ту картину, а потім узяв та й відмалював її у стайні на стіні. Контури й тіні вугіллям, а світлі плями крейдою. Це була його перша робота ЬІапсЬе-поіге, і він дуже нею захопився.
Але... митець потребує товпи. У Тараса тої товпи не було, то він привів наймичку дівчинку Явдошку. Та як глянула — й руками сплеснула.
— Ой бо-ожечку! Та неврке це ти?
— Я! — відповів Тарас, і в голосі його почулась гордість. Явдошка любувалася щиро. Казала навіть, що це краще, ніж у батюшки в горницях. Тарасові було приємно слухати, хоч він, для виду, протестував.
— Та де!.. Там же фарбами.
Дівчина любуватися любувалася, але практичний її розум побачив в усьому тому ще таку одну сторону, якої сам творець і не відчув.
— Слухай, Тарасе... А чи не гріх?
— Що таке?
— Та от... Це ж таки церква, а ти її у стайні...
Довелось і Тарасові задуматись. А справді! Гріх чи не гріх! З одного боку святість творчості ніби робила із стайні церкву, а з другого... Тут же кобила стоїть... Вона й ноги часом розчепірить... і хвіст підніме прямо тобі на церкву... Негарно...
Так що ж робити? Невже стерти?
Він так і Явдошку запитав:
— Так що ж робити?.. Невже зітерти ?
— О, ні!.. Як же можна! Таке гарне. Ні, ти вже, Тарасику, не стирай... але... ну як же його?..
Явдошка рішала вічну задачу дочок Єви: і не можна, а хочеться, Але Тарасові прийшов до голови сильний аргумент.
— Слухай, Явдошко! А як же вішають по стайнях і кошарах образ Св.Уласія? Значить, можна?..
На тім і заспокоїлися обоє. Та рисунок таки довелося стерти. Бо Явдошка, як водиться, не втерпіла й сказала матушці. Похвалилася!
— Ох, матушечко! А яку він церкву вималював, якби ви знали!..
Це зайшла розмова за Тараса при скубанню пір’я.
— Яку церкву?
— А в стайні! — бовкнула Явдошка й прикусила язика. Теж одвічне: спочатку бовкнути, а потім уже прикусити язика.
Матушка подивилася на це теж із церковного становища.
— Це вже Тарас дуріє. Де ж таки видано — по стайнях церкви малювати.
Сказала батюшці. Батюшка пішов подивитися, щоб потім натріпати вуха
наймитові. Це вже тобі не що-будь, а святість!.. Дозволяти жарти з таких річей отець Григорій не буде.
Але коли прийшов і глянув — мусів зупинитися. Неповне освітлення в стайні дагодило хиби рисунку. Біла крейда виблискувала й чорні тіні від того ставали ще більше контрастовими.
І де він її міг бачити? Ага!.. Це ж у мене на картині. Так там же маленька, а тут ба’ яка велика. І ото ж напам’ять нарисував!.. Є хист до малювання, є... Але що ж... для нього це тільки нещастя. Вивчиться на богомаза, стане п’яничкою, от і все. Скільки я їх не бачив — усі п’яниці непросипенні... Мабуть, у самій цій роботі є щось таке, що призвичаює до п’янства.
Талановитий хлопець, нема що казати. Але хіба він один? Хіба мало талановитих хлопців на селі? Та скільки хоч! Он Бондаренко Петро — з березової кори табакерочки робить. І з денцем, і з покришечкою — прямо залюбуватися! А оце книжечку зробив із березової ж кори і "Отче наш" увесь на ній виписав... Так оце його зараз від хліборобства відривати й до школи? Це як усіх талановитих хлопців мужицьких забирати до школи, так хто ж тоді й свині пастиме?
Ніяк не сподіваючись застати в стайні отця Григорія, щось насвистуючи, вбіг Тарас — полюбуватися своєю Лаврою й дещо підправити. Побачивши батюшку — отетерів.
От зараз уплутається у патли!
Ноги вже привичним напруженням мускулів готовилися дати драпака, але... зупинилися.
Отець Григорій, видимо, не спішився до патлів, не лаявся, а тільки по формі суворим, а по суті лагідним голосом запитав:
— Це ти малював?
Тарас відповів не зразу.
-Я...
— По стайнях святих річей не малюють. Зітри, — коротко кинув отець Григорій і вийшов.
Здивовано, але з полегшою зітхнув Тарас і почав стирати свій рисунок. І —дивна річ!.. Не було йому жаль.
Так огородник — плекає овоч, якого сам не їстиме. Уночі встає прикрити від холоду, удень хоронить від сонця — і викохає. І коли той овоч, бува, згниє —досадно огородникові. А коли його з’їсть хтось, все одно хто, хоч би ворог навіть — не чує огородник свого труда пропащим.
XVIII
Не втерпів якось Тарас і знов поліз до бібліотечки отця Григорія.
Почав удити, але виудив знов неудачно: попалася "Географія" Бішінга. Читав-читав — нічого не розбере! Головне — нема за що зачепитися свідомістю. Прочитає, скажім — "Ян-тсе-кіанг", а що воно — хто й зна.
І йому здається, що таких слів і ніхто не в стані розуміти, й то люди тільки так вдають, ніби розуміють. Якби розуміли, то вживали б ті слова, а то, бач, ніколи. От сокира. Кожне знає, що то воно є сокира, тому щодня це слово й можна почути. А от ніколи не траплялося, щоб батюшка сидів би, скажім, обідав і оказав би нараз "янг-тсе-кіанг"!
Із зітханням поклав Тарас книгу на місце, рішаючи про себе, що серед книжок отця Григорія для нього нічого нема цікавого, отже даремна річ і рискувати.
І вже так собі, на відхіднім, витяг іще одну. Досі він її ігнорував, бо була потріпана й без оправи. То була якась всесвітня історія. Без початкового листка й кількох сторінок.
Почав читати автоматично, так як ото селянські хлопці, додавши до міста, читають усі вивіски підряд. Довго нічого не розумів і, по правді сказати, й не силкувався розуміти. Але от... щось зачепилося.