Ця думка стала надією — і Богорський почав-бажати, щоб скоріше рипнули нарешті двері.
І вони рипнули. В хату просунулася кучерява голова — і завмерла.
— Ей ти! — крикнув Богорський, але голова сховалася й причинила двері.
Сталося!
Сталося найгірше, що могло статися. Бо голова ця належала одному із старших учнів, Смалькові. Цього вже не залякаєш і не змусиш мовчати. І принесла ж його сатана так рано! Ніколи ж не приходив так рано до школи!
А Смалько оббіг кругом школи і заглянув у вікно. Добре видно пруги на тілі Богорського, поламані різки коло тапчана — і возрадувалася душа Смалькова! Зразу ж здогадався і про різки, і про відсутність Тараса, вчорашню дику екзекуцію за гроші — і дорисував собі картину.
Став на варті коло дверей школи й кожного хлопця, який приходив, інформував найдокладніше. Кожен із хлопців бажав переконатися на власні очі, отже відчиняв трохи двері і просовував голову. Дитячі оченята одразу схоплювали ситуацію, оглядаючи, як сіотіпе п^ібієг лежить зв’язаний у непристойній позі та ще й з оголеним задом.
Голова швидко ховалася назад, двері зачинялися, а в сінях розкочувався дзвінкий щасливий регіт.
І все те Богорський мусів переживати. Надаремне він кляв і просив, і погрожував, і обіцяв безконечну ласку, і тисячі різок — ніщо не помагало, і, крім голосного сміху в сінях, Богорський більше нічого не чув.
Значить, всі хлопці вже бачили, а це означає, що знає все село. Хлопці не хотять розв’язувати — значить, треба діждатися поки прийде хтось дорослий і предстати перед ним у такій воістину несвященослужительській позі.
Богорського пік сором за одну тільки .думку про те, але треба було готуватись і це пережити. А хто буде тою першою дорослою людиною? А що як хто з ворогів лютих? А що як жінка? Ні!.. Нехай хто завгодно, хоч сам митрополит, аби не жінка!
Доля сьогодні не милувала Богорського. Першим, хто нагодився до школи, був титар Онисим Хведотович. Людина статечна, побожна, старих звичаїв і думок. Людина, що ніяк не могла примиритися з тим, що можна бути й служителем церкви, і спокусником дівчат та альфонсом у молодиць; що можна співати "Господи помилуй" — і в той момент переморгуватися з кліросу з ким треба.
На тім грунті були не раз розмови у Богорського з Онисимом Хведотовичем. Спочатку титар думав вплинути батьківськими нотаціями та сентенціями, але коли побачив, що то горох об стіну, став у яскраво ворожу позицію. Робив зауваження привселюдно, вказував батюшкам на промахи дяка і по лінії церковній, і по лінії педагогічній, і по лінії взагалі житейській.
Отець Іван, як людина добродушна, відносився із всепрощенням: всі ми, мовляв, люди, всі ми "человєки". А отець Григорій відносився зовсім по-інакшому. Він не міг не бачити, що вигнавши Совгиря, проміняв шило на швайку. Знав, що і парафія це розуміє і не прощає того кроку своєму пастиреві. Любив благопристойність у храмі, й мусив бути свідком неблагопристойностей. Поки міг, покривав грішки свого стихарного, але далі стало неможливим, а тут іще Онисим Хведотович із своїми донесеннями! І без нього досадно.
Так от треба ж було такого нещастя, щоб якраз саме оцей Онисим Хведотович проходив мимо школи. Побачивши юрму дітей на вулиці, запитався.
— А чого ви не в школі, дітки?
У відповідь йому почувся регіт двох десятків молодих горлянок. Старий здивувався.
— Чого ви регочетеся?
Перебиваючи одне одного, пересипаючи оповідання сміхом, перехоплюючи фрази, розказали хлопці про подію, як її їм нарисувала фантазія.
Онисим Хведотович нахмурився. Оце піти б зараз до батюшки отця Григорія — нехай би полюбувався на свого стихарного.
Але почуття милосердя не дозволило так зробити. Онисим Хведотович мовчки пішов у хату і, не сказавши ні слова, почав розв’язувати Богорського. Учнів набилося повно, але всі мовчали. Тільки коли впали штани з дяка, кілька душ порснуло реготом.
— Геть! — сказав коротко Онисим Хведотович. Як зграя горобців, шурнули школярі пріч, гупаючи батьківськими чобітьми, розмахуючи руками материних кохтин. В сінях одразу розляглося форте дзвінкого сміху, а на вулиці сміх переходив уже в галас і виття.
— Ну? Як же воно тепер буде, дяче?
Богорський вилаявся матерно, забувши, що при кому, при кому, а власне при Онисимові Хведотовичу цього робити було не слід ні в якому разі.
Онисим Хведотович плюнув і вийшов із хати.
Галас і крики учнів звертали на себе увагу всіх перехожих. Кожне підходило й питало.
* — Що це у вас тут за празник?
Хлопці охоче розповідали. Дядько вислухував і, гнаний цікавістю, направлявся до школи. Заставав Богорського, скажімо, за вмиванням.
— Здрастуйте!.. А що тут у вас сталося? — і нишпорить очима. Богорський і без того весь на точці кипіння. Кричить:
— А ти що? За ділом прийшов?
— Та діла ніби й нема, але я тільки...
— А як діла нема, так і убирайся к...
Дядько, який спокійніший, здвигає плечима й виходить, бубонячи:
— А ще дяк називається, а лається гірше всякого москаля.
А котрий цікавіший, то обізветься:
Та ти, чортів дяче, не лайся, бо, гляди, щоб і я ще не доложив ручок, дарма що в твоїй хаті. Ма’ть мало тобі ще Тарасової науки!
Так Тарас зробився героєм дня. А Михеля всі почали звати "Тарасовим хрещенником". Прямо проходу йому не давали.
— Глянь! Тарасів хрещенник іде!
— Ей, дяче! Як там твій хрещений батько поживає?
— Ти ж гляди, щоб куті йому поніс на Різдво! А молодиці регочуть. А дівчата регочуть. І біжить Богорський вулицею, мов по розжареному вугіллю.
Частина шоста
МАЛЮВАННЯ
і
А герой тим часом чимчикує серед ночі до Лисянки.
Спочатку біг, тікаючи й від собак, ії від дяка, і від усього свого минулого. Коли вибіг із села і одстав од нього останній собака, то мусив аж зупинитися, щоб перевести дух.
Кирилівка спала у своїх садах. Ніде ні одного світелка. Тарас стояв ї дивився на своє село. Йому здалося нараз, що це він кидає село навіки, що вже ніколи-ніколи його більше не побачить. Образ батька, матері, усієї сім’ї, убогої рідної хати — все це встало нараз перед ним, здалося безконечно дорогим, але втраченим навіки — і сльози хлинули з очей хлопця.
Тільки це були ласкаві сльози. Це були сльози свідомої туги, тихої печалі, отже не рвали душу, як ті сльози важких образ, що ними доводилося плакати останніми часами.