Оксана увійшла до хати, коли з плахти вже зосталася менша половина.
^ Легко собі уявити, що пережила Оксана. Вона вибігла, своїм звичаєм, на двір — й почала качатися по землі.
— Ой, ряту-у-у-йте!.. Ой рятуй-уйте, люди добрі!
Але люди добрі не раз уже чули таку музику із Шевченкового двору, отже уваги не звертали.
Не перестаючи біснуватися, Оксана вбігла в хату, ухопила рогач і подалася до Тараса. Можливо, що вона проломила б йому голову, але в руках у хлопця була сокира.
Оксана стрибала доокола, як скажена кішка. І вила, й скавучала. А Тарас стоїть із зловісним блиском в очах і держить сокиру.
В приступі скаженості Оксана кричить:
— Ой сокирою рубає!.. Ой, спасенні душечки, ряту-уйте!.. Ой! Я тобі ноги поперебиваю!
Хапала груддя й кидала бабським рухом на хлопця.
Але й тут боротьба була нерівною. Хлопець наколов уже дров, їх валялася купа коло нього. Блискавично нахилився, схопив поліняку й зручно, по-хлоп’ячому, швиргонув у мачуху. Поліно луснуло по спині. Оксана впала на землю й качалася, не перестаючи верещати.
Саме на цю картину нагодився батько. Оксана підхопилася і, захльобуючися, захлинаючися, почала беззв’язно оповідати. Мотнулася до хати, витягла недосмалки плахти й совала ними в ніс Григорієві.
Григорій відштовхнув бабу й підійшов до Тараса.
-Ти?
Тарас нічого не відповів.
— Кинь сокиру!..
Чому він так сказав?
І чому на якусь долю секунди довше зосталася сокира в руках хлопця?
Але кинув.
— Іди сюди!
Підійшов.
І тут почалась огидна сцена. Все міг простити дядько Григорій, але нищення добра, як селянин, він простити не міг — і бив Тараса. Бив без жалю, жорстоко. А Тарас... Не крикнув, не застогнав... тільки серце його обкипіло кров’ю й великим жалем на батька. На батька, що не розпитався, чому так сталося, а прямо почав з биття. Це значить, що вже зовсім нікого нема на світі. А коли так, то й жити нема пощо — і темна думка застелила мозок Тарасів.
Витерпів кару, не видавши й звуку. Коли батько кинув бити, лежав і далі, уткнувшися лицем у траву.
Тривожним рухом ухопив його батько за плече й перевернув. Лице було помертвіле, губи сині, прикушені, з кутика сочилася кров.
Мов одірвалося що в душі дядька Григорія — так безумно жаль стало йому цього хлопця, але...
Але він не вважав можливим підняти його, приголубити, попросити прощення. Він тільки сам тлумив у собі схвильовання і, забравши сокиру, пішов у хату.
В хаті була сама Оринка. Вона тихо плакала, встромивши личко в рученята. Григорій подумав, що це вона плаче із жалю за Тарасом, але потім помітив, що це не так.
— Била? — спитав коротко.
Дівчатко ще дужче заплакало, Грицькові нараз стала ясною вся картина.
Це ж, видимо, мачуха побила Оринку. А Тарас, ма’ть, заступився. А мачуха тоді й його. А він тоді, у нестямі, взяв та й укинув плахту у піч. Само собою, він вину ват, це правда, але ж...
І гірко стало на душі у дядька Григорія. Бідна дитина... Бідні взагалі мої діти... І за чиї гріхи вони так терплять?
Дядько Грицько оглянувся. І якби Оксана оце була в хаті, не цілою, мабуть, вийшла б вона з рук чоловіка. Але її не було.
Рвонув шапку з кілка й майже вибіг із хати.
Тарас все лежить, як і лежав. Підбігти б до нього, обняти, пожаліти, але замість того спішним кроком і мовчки дядько Григорій іде мимо.
Пішов прямо до батька.
Тату! Що мені робити? Узяв сатану — і життя нікому немає. Дітей б’є, їсти їм не дає, з хати вигонить, знущається. А що вже бідний Тарас від неї терпить, так і не доведи Мати Божа!.. А я не можу на те все дивитися. Я мовчу, але мені від того ще тяжче. Серце у мене крається... І що мені робити, як із того пекла вилізти — і сам не знаю.
Дід похитував головою.
— Чорт же її знав, що воно таке вийде. Говіркували люди, що баба з норовами, ну щоб уже аж так — хто ж його знав?.. Може, ти б її вичубував гарненько, то вона й пом’якшала б, га?.. Це штука помічна, силно помічна.
Дядько Григорій тільки рукою махнув.
— Ні, тату, не така це людина. Я вже пробував і прозьбою, і прозьбою — один чорт. Така вже вдача самашедча.
Григорій оповів сьогоднішню подію, як вона йому представлялася, і в його оповіданні Тарас вийшов героєм, оборонцем сестри, який ще до того й потерпів безвинно. Особливо подобалося й батькові й дідові, що хлопець витерпів екзекуцію й не писнувши.
— Я вже грішний чоловік, надавив б’ючи. Аж злість мене тоді узяла. Та чого ж ти, думаю, сукин син, не кричиш? Кричи!.. А він як води в рот набрав!
— Молодець! Козацька вдача!..
І врадили з дідом Іваном, що треба так чи інак якомога розлучати Тараса з мачухою.
■ По-моєму так: ідеш куди — бери й його з собою. Ідеш під хуру — бери й його з собою. Одно що в хаті потихшає, а друге — хлопець світа побачить. Тай тобі поміч.
— Та то така поміч...
— Чому? Хоч цеберку подержить — і то...
Та, мабуть, доведеться так зробити, як оце ви, тату, кажете. Казав прикажчик, що пошлють мене скоро до Києва — справді візьму лишень і Тараса з собою.
— О-то-то! А діждем через літо — восени непремінно віддай його в школу. Він же так був гарно узявся.
— Та він то гарно береться, ну тільки ж дяк у нас...
— Дяк то правда. Ну, вчитися всячесько ж треба.
— Я знаю. Я навіть...
Дядько Грицько зупинився. Він хотів сказати, що носить у собі таємну думку — вивести Тараса на священика. Але чомусь промовчав. Нехай колись.
— Я оце чую, — казав далі дід, — що дяк хоче знов учнів набирати й обіцяє, що не буде так бити. Це йому, мабуть, отець Григорій добре чуба намняв. Батюшці, мабуть, і самому стидно. Захотілося, бач, стихарнош дяка — от і получив. Що скільки я себе пам’ятаю — все була у нас школа у селі, а тепер нема.
Грицько пішов додому трохи заспокоєний: яка-не-яка порада, а все порада.
XXIX
Вже було притемно, коли підходив до двору. Входячи в ворота, побачив якусь фігуру, що метнулася до клуні.
Григорієві одразу здавило серце. Мов шпигнуло щось. Не здаючи ще собі рахунку, побіг.
Клуня одчинена. Всередині темно.
— Тарасе! — гукнув, йому здавалося, що це конче мусить бути Тарас.
— Тарасе! — ще дужче гукнув дядько Григорій, мовби в степу.
Відповіді нема, а між тим Григорій чує якимсь особливим чуттям, що таки