З вікна падає жовте світло, освітлюючи молоді обличчя. Звізда крутиться, а десь, не дуже й далеко, чути дівочий регіт, що веселить, бадьорить, життя додає.
Довго сидів так, раюючи. Вже скінчився короткий осінній день, почало сутеніти, але йти не хотілось. Замережилася й записалася майже уся книжечка, і Тарас постановляє — ще колись украсти п’ятака у Богорського, ще зробити зошит і посписувати туди і пісні, і вірші, і про запорожців — усе-усе! А потім
іще зошит — і так багато. Позшивати їх потім докупи і вийде така книга, як у Совгиря. Тільки там стидного багато, а він не буде стидного вписувати...
Але нічого з тих планів не вийшло. На Богорського напав приступ шалу. Він так почав катувати дітей, що й останні розбіглися із школи. Тарас іще держався, але після однієї особливо жорстокої екзекуції покинув і він школу, забравши свій каламар із крейдою й таблицю.
XVIII
Дома було погано. Хазяйство видимо підупадало. То хоч Микита помагав, а оце почали й його ганяти на панщину, отже вся вагота домашності впала на вутлі плечі Оринки.
Бідне дівча збивалося з ніг, а ладу не прибавлялося. Тітки й сусідки помагали спочатку, а потім одна по одній перестали: безодньої бочки не наповниш.
— Це таке, що Грицькові, ма’ть, треба женитися, — говорилося десь на колодках, коли там у неділю сиділа купка людей, а Григорій проходив мимо, чорний, в робочій одежі, стомлений і збезсилений.
— Та ма’ть не минеться. Диви, як його лихо іздзобало.
— Та воно женитися-то й не штука, але як?
— А як люди женяться?
— Так то ж люди, а то удівці.
— Дівка вже ж не піде, само собою.
— Та й удова не всяка піде.
— Дітну яку напитає, не інакше.
— Та в нашім селі, дивись, і нема для нього пари.
— Та так що, ма’ть, і нема.
— Десь напитає.
— У Моринцях.
— Та то така...
Імені не називалося, але всім було ясно про кого йде річ.
— Тільки то ж і баба — м-м-м-м!.. І не доведи Матір Божа!
— Дітям не мед буде.
— Ох і не солодкий!..
І все це дядько Григорій чує. Не вухами, бо він уже далеко, а всім своїм єством. І знає, що сила речей пхає його до женячки. Знає навіть на кого ото натякають дядьки — все це він знає так само, як і вони, бо він і вони — одно.
Але вся істота Гриторієва протестує. Тут і те, що Григорій любив свою Катерину й поставити зараз же когось на її місце прямо не міг. Тут і персональна відраза, бо особа, на яку натякалося, була і фізично і морально брудною. Тут і ще багато причин, які повздержували Григорія від остаточних кроків.
Але життя невмолиме. Панщина виїдала всяку можливість змагатися з нуждою. Пошлють Григорія під хуру — і їздить два тижні, три тижні, місяць. А дома всі нехай хоч повиздихають.
Діти ходять чорні, нужа позаплоджувалася, нечесані, немиті... і стає ясним, що нехай хоч яка буде мачуха, а все ж принаймні хоч обхарчить трохи, хоч борщу зварить, хоч з лайкою, а суне кусок хліба. Великим праведником у Господа треба бути, щоби в мачусі натрапити на другу матір дітям, отже на те вповати
нічого. Але гірше, як зараз, не буде.
І все ж Григорій іще боровся. Властиво не боровся, бо боротися тут була несила, а просто відтягав. То старався не думати, то відкладав, а то згадав, що ще ж із батьком не радився. І так зрадів цьому аргументові, що аж наче повеселішав.
Правда, якийсь внутрішній ворожий голос насміливо казав: і пощо тобі отої кумедії? І що там тобі може батько сказати? Все те, що він тобі скаже, все те ти й сам добре знаєш. Не трать, куме, сили — спускайся на дно.
Але Григорій гнав такі думки й запевняв себе, що до батька йти треба конче, й що батько, напевне, придумає який-небудь несподіваний, але гарний вихід.
Пішов. Все розігралося, як по нотах.
Батько, вже тільки побачивши сина у вікно, знав по що він прийшов і що буде говорити. Знав і те, що йому, дідові, нічого сказати.
— Здоровенькі були, тату. З празником, — і поцілував дідові руку.
— Здоров, сину. І тебе з празником. А що доброго скажеш?
— А що ж коло мене може бути доброго? Як не було змалку, то не буде й до останку. Сили вже моєї нема.
— Та то так... Трудно, що й говорить.
— Не то що трудно, а я ж кажу, що сили вже моєї нема. Вже здоров’я мого не хватає так жити.
— Наймичку б найняти, — каже дід, але сам прекрасно знає, що Григорієві наймичок наймати ні з чого.
Григорій тільки досадливо махнув рукою. Помовчали.
— Треба женитися. Як не розкидаю, а нічого не поробиш.
— Та воно, мабуть, що так, а тільки хто за тебе піде на стільки діїей?
— Оце ж і я кажу.
Так говорили вони слова, які кожен з них знав наперед. Більше. Кожен в них знав наперед, чим уся ця бесіда скінчиться. І коли Григорій, знаючи це, все ж ішов, то це так, як засуджений на повішення йде до шибениці й надіється — а може ж таки не повісять? Бували ж випадки, що люди врятовувалися прямо з ешафоту.
А по суті друга жінка Гриторієві визначилась вже давно. 1 не тільки принципово, а й персонально. Тут, у Кирилівці, підходящої не було — це всім видно. Хоч би й шукав дядько Григорій, це однаково ні до чого б не привело: в одній хаті його збули би більш-менш гречно, в другій просто дали б гарбуза, в третій ще й висміяли б. Шкода й заходу.
Треба шукати деінде — але де? Може, десь, у невідомім селі, й сидить наша доля, але горенько ж наше, що ми не знаємо, де те село.
Не знає того села й тато. Знає й він тільки одне ім’я...
Воно ще не виговорилося нічиїми устами, бо всі якось вагаються його сказати, але давно вже і дід, і сам Григорій і вся громада назвали те ім’я.
Село виробило для всього свої форми, порушувати яких не дозволяється окремому членові. Парубок то ще може одружитися не з тою, яку намітив колектив, може зрештою зовсім навіть не одружитися — там є вибір. У становищі Григорія вибору нема. Тут визначають залізні закони.
— Що ж, сину... Не інакше, як женитися.
-1 я те ж кажу.
— А кого ж брати, от у чім річ?
— Я не знаю. Мені все одно. Аби не відьму прирожденну.
— Як не прикидаю, а...
— Та й я ж...
Одно ім’я на устах і у батька, і у сина, але, мов у передчутті чого лихого, ні той, ні другий не зважуються теє ім’я сказати.
— А на кого ти думаєш, сину?
— Я не думаю ні на кого, тату... А ви на кого думаєте?