Це було не те, чого він чекав. От, скажім, дід Перебендя. Оце було те! Оце було воно! Бо з кожною новою строфою кобзаревої пісні нестриманими хвилями вливалися в душу враження, і кожна та хвиля була вища за попередню, підіймала, розкривала дальші обрії й безконечною показувала глибінь змісту свого. І це була розкіш, це було раювання, це була екстаза.
Щось таке, але безмірно повніше і вище думав знайти Тарас і в Совгиревій книзі. Бо то ж тільки дід, старий сліпець. А це ж — шутка сказать! — "навука"!
І от та "навука" постала перед Тарасом в образі семінарського альбома із рецептами од гріхів та сороміцькими віршами, в яких виливалися "возделєнія" всіх отих молодих совгирів, поставлених в неприродні умовини бурсацького житія.
Для Тараса Совгирь був найвищим носієм науки, і тому, розчарувавшись у совгирівському альбомі, Тарас розчарувався і в науці взагалі.
Ні!.. Таки що не кажи, а наші пісні кращі за всі оті вірші про аркадійських пастушок та чорнушок. Он як Денис заспіває своїм чудовим голосом:
Ой ти зіронько,
Та вечірняя!
Чом ти рано не зіходила?
Чом ти рано не зіходила —Чом місяця не догонила?
Ой тим же я опізнилася —Край Дунаю становилася.
Край Дунаю становилася —На дівчиноньку задивилася.
Там дівчинонька умивалася,
Личком своїм вихвалялася.
"Личко ж моєла-біленькеє,
Кому ж будеш та миленькеє...
Тараса схвилювала ця безмежна краса народної пісні, утвореної от тут, на оцих полях, під тінню оцих дерев, на призьбах оцих біленьких хат; утвореної отакими Денисами, що високо ставили красу і честь своїх дівчат, черпаючи своє поетичне натхнення з глибин оцієї землі, з безконечної в віках культури рідного краю. Тому ж то вона така до дна зрозуміла, оця пісня, тому то вона ллється в саму душу і переповнює її і кличе сльози на очі, і біль, і невимовну радість.
Тарас заспівав півголосом. І така вона йому здалася гарна, що сльози виступили на очі. Він увесь наче розкрився назустріч пре-красному і був мов арфа багатострунна, що звучить і благовістить на найменший дотик, на подув вітру.
І згадав і другу пісню про зірку вечірнюю. А скільки ж іще, тих пісень!.. Ой скільки!.. Як зірки!.. Що'ж то за благословенний засів такий? Чи вони з краплями дощу капали, чи з росою на трави виходили, чи де вони й родилися, одна одної краща, одна одної задушевніша?..
Ой зійди, зійди —Зіронько та вечірняя!
Ой вийди, вийди,
Дівчинонько моя вірная!..
Рада б зірка зійти —Темна хмара налягає.
Рада б дівка вийти —Отець-ненька не пускає!..
Високий, напружено-чуйний мотив кликав у степ, на безконечні простори —і Тарас вибіг із хати. Іменно вибіг, мов боячися розсипати й погубити перли.
Доніс... Аж у поле — і там заспівав. Да так гарно, так дзвінко! Аж сам не знав, що у нього такий голос.
І забув усе. Стояв серед розтепленого поля, мов сам один у центрі вселенної, й співав. А звуки летіли високо... і він з ними летів... в благословенність, і дяку, і безмір, і шир...
Аж тоді отямився, як почув за собою голос.
— Гарно ти співаєш, Тарасе...
Глянув — аж то вона, "дівчинонька вірная". Що як би хто спитав — кого ти, Тарасе, хотів би зараз бачити у цю хвилину благословенну? Чи батька, чи матір, сестру рідненьку? То сказав би "Оксану"
А вона й ось!.. Сама прийшла... На поклик пісні, як на магічне закляття. І стояла, усміхаючися, така мила, така дорога, така найкраща в світі!
— Гарно співаєш, Тарасе! Я й не знала, що ти так умієш. Ану заспівай ще.
Еге... заспівай... І голосу немає, і руки й ноги потерпли... Чого він так
губиться коло цієї дівчини?
А вона сміється ще, оця Оксана. Бачить, канальське дівча, що хлопець ніяковіє, та ще й сміється. Тільки хороше сміється, ласкаво, так що й Тарас починає сміятися, хоч не знає чому. Мабуть, тому, що так гарно коло неї, коло цієї Оксани.
Вона наче й старша від Тараса і наче така сама; наче чимось вища, сміливіша і в той же самий час наче рівна в усьому і безконечно-безконечно дорога. Оце ж і є та дівчина, що на неї аж зіронька задивилася коло Дунаю. Оце для таких дівчат і пісні оті всі прекрасні складалися.
— Чого ж ти не співаєш? — і смієтьеяг А зубоньки блискають з-під рожевих пелюсточок.
— Це ти заспівай, а я послухаю.
— Я в церкві не прислужую й "Апостолів" не читаю.
Ніби й насміливо, а Тарасові любо. Значить, була, значить, чула, значить, помітила. І Тарас набирається смілості.
— А що? Мо’ погано прочитав?
Та куди ж пак! Уся церква заслухалася! — і регочеться. А Тарасові цей сміх дорожчий усіх похвал, дорожчий усього на світі.
Оксана держить якийсь оклунок. Тарас сміливішає до кінця.
— Дай поможу.
— Ти? Та ти ж іще маленький! — і вп’ять аж закочується від сміху. І Тарас сміється. І сонце сміється, і поле, і далекий ліс.
— Ну, заспівай же, заспівай — чого комизишся?
— Заспівай ти попереду, а потім я.
— Та вже ж не буду комезитися, як ти.
І, веселенько підтанцьовуючи, заспівала:
Ой за того Петруся Била мене матуся.
І, вдаривши в долоні, з викриком:
Ой лихо не Петрусь,
Біле личко, чорний вус.
І сама з себе зареготала.
Ішли потім разом до села, балакали. Показалося, що Тарасові є що розказати оцій дівчині Оксані. Показалося, що він знає багато дечого — і про старе життя рідного краю, і про чужі сторони, природу, людей...
І Тарас оповідав. Розжеврений, розполумінений. А Оксана слухала. І не сміялася вже. Личко зацікавлене, очка серйозні. А Тарас заливається, мов соловей! Де й слова беруться, де й сміливість узялась!..
А як підходили вже до села, попрохала Оксана. Тільки вже без сміху, а любо, чуло попрохала:
— Заспівай, Тарасику, отої зіроньки. Не голосно, потихеньку.
І Тарас заспівав. А в мотив і в переливи голосу несвідомо для нього самого вклалося стільки чуття, стільки любові до цієї дівчини Оксани і до всіх Оксан рідної землі, до грудок оцих під ногами, до контурів верб на небозводі, що зачароване дівча стало, розкрило широко очі та так і застигло.
А коли Тарас скінчив, Оксана глибоко зітхнула, похилила голівоньку й наче аж із сумом яким сказала:
— Прощай, Тарасе... я піду.
І пішла вона, дівчина Оксана. А Тарас дивився їй услід і якісь благосні сльози, сльози чистого щастя текли у нього по щоках.