Приданки затягують:
Вже ми, Катрусю, поїдем,
Тебе, молодую, покинем.
Будь же, донечко, щаслива,
Щоб ти по кутках не стояла,
Щоб ти віконцем не втікала.
Антін бережно виводить тещу з хати, підтримуючи під руку, й садовить у сани. Катря підбігла до саней. Катерина благословила дочку. Коні шарпнули —переділилося надвоє життя.т.г^
XXI
А на слідуючий день — от надивився Тарас! І чудного, і смішного, й усякого. Він і не знав досі, що дорослі люди можуть так дуріти.
З самого ранку почали приходити жінки й мужики і вже з якимось особливим запалом. Як ото до церкви йдуть із зарані означеною волею до молитви, так чулася тут воля до веселості. "Ну, й погуляємо ж, матері його біс!" — так і било з кожної пари очей, з кожного руху.
Батько Григорій став на порозі, розчепірив руки і жалібним голосом говорить:
— Та що ж це таке за напасть на мене? Люди добрі, та я ж уже всю горілку виточив! Чим я вас, отаку гурбу, напою?..
Але Тарас чує з голосу, що се тільки так, а по суті батько, навпаки, дуже радий, що люди його не цураються, що весілля його дочки відбувається так гарно.
А тут іще Оринка вирвалася. Стоїть за батьком та:
— А в коморі, я бачила, стоїть барильце!..
Загальний регіт покрив слова дівчини. Оринка засоромилася і втекла.
— А що, свату, відбрехавсь? Нічого, нічого!.. Пускай у хату.
— Ми ще й завтра прийдемо. Знаєш, як ото співається старосвітської:
Суботонька — то збірний день,
Неділонька — весільний день,
Понеділок — ізбав дівку,
У вівторок — пиймо горілку,
У середу — покотім бочку,
А в четвер вже додомочку.
— Бачиш, як воно йде? Це по-давньому, по-предківському.
— Як то кажуть: не нами встановлено — не нам і змінять.
І почалося. І п’ють, і співають, і танцюють, і таке витівають, що Тарас аж дивується. І батько розвеселився. Тільки от мати... Ледве совається, навіть полежує. Але на неї якось ніхто не звертає уваги: лежить — ну, й нехай собі лежить.
Притягли відкілясь ризвана, чи як його й назвати, на двох колесах.
Повбирали всячиною, лент черіюних (самих червоних) начіпляли — і садовлять туди батька з матір’ю.
Катерина, було, змагатися: та мені недужиться, та те, та се — але куди там! І слухать ніхто не хоче. Сам батько Григорій мало не волоче її.
— Сідай, стара, чого там! Це ж, можна сказать, раз у житті...
Посадили й Катерину. Батько Григорій сів рядом, пляшка горілки в руках,
перев’язана червоною лентою. Молодиці запряглися в голоблі, другі ззаду попихають, ті з боків — по-оїхали!..
А чия то перезва Через колоньку перейшла?
Ой то наша перезва,
Як рій, гуде,
Як мак, цвіте!
І дійсно, як мак! Всі в червоному: на тій хустка червона, на тій пояс, лента, чоботи. І співають, і танцюють, і казяться. По снігові качаються, сніжками б’ються. А батько Григорій — одно частує. Кого не побачить: приятель приятелю, чужий — чужому...
— Ей! Іване!.. А йди сюди! Хоч та мене й обидив...
— Та чим же я тебе, Грицю, обидив? Я ж...
— Ну, та дарма! Пий за здоров’я моєї дочки, за здоров’я моїх дітей. Пий, чортова на тобі голова, пий! —1 п’яним рухом насовує шапку на очі обидникові.
І той п’є, а як охоти стане — вмішується у весільну юрбу й вигукує в^ній.
Коли з перевулка — дивиться Тарас — вилітає ще одна гурба! Що воно таке? І цигани, й циганки, і корчмарі, солдати, ведмеді якісь у вивернутих кожухах... У кого нема в що вбратися, то хоч пику собі вимазав сажою. Кричать, верещать, б’ють у сковородки, у порожні відра. Жінки поодягалися мужиками, а мужики — бабами, голови намітками позапинали — не можна без сміху дивитися на бородате лице під наміткою.
Один дядько з капшуком та дзвоником, його жінки величають "церковним старостою..." Коло нього "старший брат", з карнавкою. Та як ударила вся ця барвна, весела, підхмелена товпа — як ударила метелиці! Як закрутилися, завертілися, метучи сніг полами, так справді було на що подивитися.
Саме мимо попа йшли. Отець Григорій вийшов на ганок, похитав головою, але нічого не сказав. А хоч би й сказав, то біс його бери. Вони б усі, оті пани та попи, раді були б бачити мужика тільки в ярмі, тільки як скотину робочу. А ми хочемо ще й повеселитися, матері вашій хиря!.. Як уміємо!.. Може не по-вашому, то вибачайте. Ми до вас не ліземо — не лізьте й ви до нас.
І ще дужче топають ногами коло попівського плоту, ще дзвінкіше підіймають молодиці голоси. Григорія з Катериною вивернули в сніг. На них навалилася купа. Якусь бабу перевернули догори ногами, аж засвітилося. Отець Григорій плюнув і пішов до хати. А йому вслід:
Ночувала я в льоху,
Настоптала я блоху.
Ой піду я до попа Сповідатися,
Та за тую й за блоху Признаватися.
А піп мене радить,
По головці гладить,
Молитвами научає І за циці обіймає.
Та й за тую вже блоху Та й не маю я гріху.
Кортіло отця Григорія вийти з пастирською патерицею та гнівним словом викриття, яко древній пророк, накинутися на гульливу товпу, але тверезий розсудок велів краще віддалитися. Бо древніх пророків чернь побивала каміннями — це ж хоч почесно у християнськім розумінні, а тут, чого доброго, просто кізяками закидають.
Кортіло й наших декого, аж губи свербіли, свиснути попові навздогінці, або тюкнути, але честь на собі поклали й посунули далі. Далі понісся цей вихор і звуків, і барв, і веселощіів. Тільки молодиці затягли на відході:
Ой попаде, попаде,
Попова невістко,
Вари хлопцям пироги,
А попові тісто.
Вари хлопцям пироги,
Щоб поживилися.
А попам галушки,
Щоб подави-илися!...
Перезва завертає до двору дядька Юхима. Це, сказать, приятель Шевченка Григорія. Частина посунула із співами й танцями до хати, а частина зосталася надворі для якихось чинностей.
У хаті тітка Векла, виряджена циганкою, почала ворожити:
— Позолоти ручку, хазяєчка, — всю правду скажу! І вродлива і щаслива, така, сяка, суха, немазана...
А "церковний староста" требує на церкву, а "старший брат" — на сирітські діти. Сіпають того нещасного Юхима на всі боки, а надворі вже верещить курка, бо то за нею ганяються циган та москаль.
Піймали, несуть, передають своєму "Лейбі", а той починає продавати курку не кому, як тому ж самому Юхимові.
— Ти подивись — курка як золото! Скільки її годували — і гугелем, і мугелем, і ще лиха личина знає, чим. Купуй, дешево продаю, бо на шабаш грошей треба...