— А ти хіба не їдеш?
Катря тільки посміхнулася не то сумно, не то радісно.
Тарас мотнувся надвір. Антін з Кириком уже виїздили з воріт.
І я!.. І я! — в одчаю закричав Тарас, мов би навіки мав лишитися на безлюдному острові. Кирик оглянувся й припинив коня.
— Чого ти, Тарасе? Додому? Та ми зараз вернемося! І з батьком, і з матір’ю. Чого ти будеш то туди, то сюди теліпатися? Та ще й без шапки. Зоставайся, ми зараз. —1 рушив коня.
Тарасові захотілося закричати, як маленькому, й побігти за саньми, але свідомість, що він без шапки, зупинила його. Вернувся до хати.
Хата набивалася людьми. Молоді вже й не видно — самі жінки та дядьки. Це вже їх дні настають.
Старі Красицькі вітають гостей і пригощають щедро. Окрім гостинності, це частування має й економічну сторону: добре шановані гості будуть щедріші на дари.
Молодиці вже співають перезвянських, хоч, властиво, ще на перезву не
час.
Горілки, свату, горілки,
Бо зайнявся хвартух у дівки!
Нічим його гасити —Хіба Антона просити...
Катря вже мотається по господарству, а Тарасові якось досадно від того. Йому здається, що Катря зраджує рідну домівку, що це тільки йому, тому огнищу, належать усі оці піклування, оця турбота, оцей дрібний притулок — від рогачів до комина. І Тарас думає з неохотою: "Он ба, яка! Правду кажуть, що дівка, як верба — де не посади, то прийметься. їй усе одно, чи в батька, чи в чужих людей..."
З досади аж вийшов із хати.
Але тут іще гірше. Все чуже. Двір чужий, кожна соломинка, що лежить на землі, чужа. Через загати видно чужі хати. Дзвіниця інша стремить, і навіть небо не таке, як у Кирилівці.
Хтось відчинив хатні двері, й звідти йде, разом із паром, веселий гомін. І так чомусь одразу все це спротивилося Тарасові, що він вийшов геть із двору. Пішов назустріч — мати їхатимуть, батько...
Вулиця порожня. Та скушно так. Головне — чуже все. А Катря ще
збирається тут зоставатись. Чудна...
Тарас вийшов за околицю. Ріні й обсніжені поля постелилися перед ним. Ні ламаних ліній, ні разячих плям — це заспокоювало. Все тут таке поважне, величне. Он темний ліс відділяє білу землю від сірого неба. Он зграя галок, ця невід’ємна частина зимового українського краєвиду. Галок рисувати легко... Особливо тих, що далеко летять: карлючечка — і готово. Воно, мабуть, усе, що далеко, легко рисувати...
Тарас став і замислився. Округла тиша звела спокій на розтріпану навалою вражінь душу. Він же сприймав весілля не цілком просто. Чув, ніби от чиїмось велінням доступив самого джерела таємниць, святої святих громадської душі й творчості. Міг говорити з предками, а вони теж промовляли до нього зрозумілою мовою, і в мові тій було віяння віків. І показалося, що болі їх, давніх предків, були ті самі, що й тепер, і любов і нейависть — все таке саме. Але було щось і інше, чого тепер і не може бути.
Насамперед, ця краса, розмаїтість і ряснота пісень. Значить, був час і була воля їх творити. Був час і на те, щоб одібрати кращі, бо творилося ж певно без кінця більше. Хто ж це все робив і коли? Значить, не завжди було кріпацтво, не завжди була неволя, бо‘, сидячи під паном, такого не виспіваєш.
А що ж було, коли не було пана? Оцього вже Тарас не міг собі уявити, як і того, що було б на світі, коли б не було Бога.
Мабуть, же є де-небудь такі книжки, де то все написане. Тарас уже вірив у могутність книжки і, коли доводилося задумуватись над неясними явищами життя й не знаходити рішень під рукою, потішав себе тим, що, певно, є ж десь така книжка, в якій все те списане, і що він, Тарас, рано чи пізно ту книжку дістане.
Став, прислухався... Здалеку почулися дзвоники... пісня... Це наші!.. Це батько й мати їдуть!.. А з ними дядьки й тітки і всі наші рідні, милі, кирилівські люди! Е-е-е!..
Тарас побіг назустріч. Он уже видно!.. А багато як саней!.. А де ж дружечки? Де Христя, Одарка, Пріся? Чого ж це їх немає? Самі тітки та дядки... І Тарас розчарувався.
На передніх санях — батько, мати й Антін, а Кирик править. Тарас махає шапкою, але Кирик не зупиняє коней. Трохи тільки звільнив бігу й кричить здалеку:
— Сідай на ходу!..
Тарас з розмаху гепнувся у сани, аж батька головою в груди вдарив.
— Ну як — гарно у свата? — питає батько.
— Та-а!.. — тільки махнув рукою Тарас.
А тітки співають. Далеко їх голоси розносяться морозним ранком:
Ой що то за новинонька настала,
Що Катруся по батенька прислала?
Прислала чотири коні,
А п’ятий віз,
А шостого візниченька,
Щоб привіз.
Дала вона сто червоних На страву,
Щоб привезли її матінку На славу.
От Зелена Діброва. Шумно й дзвінко пронеслися тихими вулицями кирилівські сани. Під’їзжаючи до хати Красицьких, приданки заспівали, показуючи одна одній на червону запаску:
Знати, Катрусю, знати,
В котрій вона хаті:
Червону корогов має,
І лавки й прилавки З червоної китайки,
Калиною обтикана,
А рожею посилана.
Виїхали у двір. Старі Красицькі вітають поклонами. Висипають усі гості з саней із сміхом, вигуками й піснею:
Помогай Бог, сусідонько!
Ми до вас —
Чи не залетіла наша гусонька Межи вас?
Наша Катрусенька білокрилонька,
Значена,
Десь нам поділася в неділеньку Звечора.
Свашки з хати обзиваються неприязно:
Чого свати наїхали,
Чого вони придибали:
Чи пива одпивати,
Чи хліба од’їдати?
А кирилівські приданки відповідають:
А ми не пива одпивати,
А ми не хліба од’їдати,
А за своєю за тетерею,
Що учора та привезена.
Ви не бийте її І не лайте її,
Пшонця посипайте,
Принаду давайте,
По череву приглажуйте —Тут її принажуйте.
Дібрівські молодиці відповідають, що вони саме так і роблять:
Вчора було свято у нас —Залетіла ваша утінка до нас.
А ми її не б’ємо і не лаємо,
Тільки хорошенько приймаємо.
Батька й матір Катриних ведуть із честю до хати й садовлять на покуті. Рід Шевченків займає перші місця. Людей багато, у хаті тісно, що кирилівські молодиці аж бояться:
У нашого свата Петрущана хата:
Петрушка зопріла —Хата розвалила.
Втім, як тільки посідали, то назвали хату кармазиновою. І зараз почали вимагати, щоб їм показали бранку:
Ей, свате, ти сваше,
Покажи нам наше:
Чи тур, чи туриця,
Чи хороша молодиця?
Вийди, Катрусю, вийди —Чи не маєш ти кривди?
Це ж приїхали отець і мати Кривди впоминати.