А надворі ліс, ліс —Ти, Антоне, лізь, лізь!
І гупають чобітьми дужче. А комора з підлогою — то так гуготить!..
— Іх-ха!.. Іх-ха!.. Іх-ха-ха!..
Ой гусак гуску кличе,
Крізь пліт колосок тиче:
"І гуско моя, і голубко моя,
На ж тобі, на ж тобі Колосок з’їсти!.."
Молоденький Антін Молодої Катрі просить:
"Ой позволь же мені,
Ой і дай же мені,
Та на постіль злізти!.."
А вони, бідні молодята, стоять у тім виру, шарпані тисячею почувань. А тут ложе розпростерте, готове! Ой, де дітися?..
А це ж іще початок. Починають молоду роздягати. Розчісують волосся й передивляються кожне пасмо: чи не сховано де шпильки якої чи голки?
Ой квітами да постіль шита —Чи не будеш ти, Катрусю, бита?
"А я цього да не боюся,
По постелі покочуся,
Сорому не наберуся".
І хоч знає Антін, що його молода чесна й чиста, як квіточка польова, але ці пісні й пошукування так уже настроюють, що Антін зирнув на Катрю збоку. Але глянули на нього такі щирі, такі добрі, такі до глибини чесні очі, що Антонові аж соромно стало за свій хвилевий сумнів. Співайте, чортові свашки, що хочете...
А свашки роздягають молоду. Скидають корсетку, плахту... Ба, навіть сорочку, бо надівають другу, білу та тонку. І все це на людях! Та нехай би жінки самі, а то й Антін тут, і Кирик...
Катря чує, як уже горить уся, від стіп до голови, до останньої волосиночки.
А Кирик допомагає роздягатись Антонові. Тільки чобіт не займає — їх має скинути Катря. Вона вся пашить. В одній довгій сорочці, з розплетеними косами, нахиляється і знімає Антонові чоботи.
— Потруси! Потруси! — кричать молодці. Катря трусить. З кожного чобота вцпадає по карбованцю. Це їй дарунок від молодого...
Катрю кладуть на ложе. Під загальний сміх і масні дотепи лягає коло неї Антін.
Котилося колісце із клітки.
Обніміться хорошенько, дітки:
Щоб вам солоденько,
А нам веселенько....
Молодих накривають кожухом і, розжарені, роздражнені, тупцюючи, виходять з комори.
Положили чотири ноги,
А п’яту коротку На курку солодку...
І в долоні припліскують, і вигукують, а реготом аж небо підпирають. Кричать до молодих:
— Ви там не лінуйтеся! Скоренько справляйтеся — не воловодьте людей!
Та нехай же сплять,
Заголившися,
Та нехай живуть,
Полюбившися!..
А друга партія в дріботі ніг, в перенизуванні плечима:
Наїхали да купці з Ромна Да питають — а почім вовна?
Білая ніт, ніпочому,
А чорная да по золотому.
— Іх-ха!.. Іх-ха!.. Іх-ха-ха!..
І закрутилося все в танцях і скоках коло комори.
Горобей та по бочечці скаче,
Заглядає у вороночку:
"Бідна моя та головочка,
Що малая да вороночка...
Хтось із дядьків кричить Кирикові:
— А ти чого не зостався у коморі? А як Антін не справиться?..
— Справиться! Чого там — хіба це мудре діло? — відгукує Кирик і носиться в танці з якоюсь молодицею.
Це натяк на древній звичай. Коли молодий з якихось причин не в стані позбавити дівоцтва молоду, то це за нього має зробити старший боярин, а честь дівчини однаково мусить бути показана.
Зима стоїть, а всім душно, нема нікого в кожусі. Сніг надворі витоптано до землі — з білого двір став чорним. Вогні мазниць палають на загатах; блиски сягають високо у тьму гострострільними мечами. Миготять у півтьмі білі намітки молодиць, скрипки викаблучуються, бубон торохкотить. Та ще бубній чудний попався. У нього бубон то як порося кувікає, то свінею зарохкає, гавкає, мов собака. То закрутиться на однім пальці, то нараз сховається під коліньми й там бубонить. А музики сміються з нього.
— Ото-то! Учора: гав-гав-гав, а сьогодні: гув-гув-гув! — і регочуть. Сміється й бубній.
Тараса зацікавило: що би це могло означати? Під час паузи він підсусідився до одного з музик і спитав. А той сміється.
— Та це у нього бубна не було, а тут весілля підскочило. Так він убив собаку, усю ніч шкуру на печі сушив^ а назавтра вже й бубон готовий. От воно й виходить, що вчора гав-гав-гав, а сьогодні гув-гув-гув...
А між молодицями свої пересуди. їм не терпиться.
Та чого вони там так довго? Он як у нас із моїм Дмитром так за дві минути діло вийшло...
— Хто вас там знає! Може, ви й зарані постаралися.
— Та ходімте, баби, до комори... Мабуть, уже....
— Та підождіть бо! От яка нетерпляча. Нехай поласують, тож первина...
— Еге! Вони там будуть ласувати, а ми тут насуху мерзни...
— А ти погрійся!
— Погрійся! Як нема кому погріти.
— А потанцюй! Отак-о!..
Гуска рака носить,
Теща зятя просить:
"Дам тобі на сорочечку: мою дочечку..."
І далі вже йшло таке, що...
Одна з молодиць закопилила губи:
Дам тобі все убрання За твоє... старання.
А друга: — Пхе, яких ви все співаєте сороміцьких. —1 затягла сама:
Не співайте мені сороміцької,
Заспівайте мені старосвіцької.
Заспівайте, молодички,
Поліського зайця,
Що хвіст сірим, а сам білий,
Волочаться...
Регіт покрив останні слова. Прямо показилися жінки!
Гурмою сунули до комори, несучи світло, увійшли туди — і нараз із комори понеслися крики, вереск, тупіт ніг, Тарас хотів і собі пробитися туди, так куди там!.. Як ото в церкві до мирування товпляться, так і то свобідніше.
Старша свашка показалася на порозі, високо держучи перед собою сорочку... Присутні стріли появлення цієї хоругви щирим захватом, гомоном веселого одобрения й радості.
А свашки, а жінки — так і чорт їх знає, що з ними робиться. І кричать, і верещать, і викривляються, і підстрибують, і на сорочку показують...
На порозі комори стали молоді. Антін прямо якийсь аж гордий: і з своєї чоловічої сили, і з того, що його суджена не наробила нікому сорому, а честь усім принесла.
А Катря... Очиці попущені, личко горить. І такою вона гарною показалася Тарасові, що він іще й не бачив її ніколи такою. І в неї на лиці, окрім краски стиду, теж прочитав Тарас проблиски гордості. Мов говорили оці стулені вустонька: "А що?.."
Та навіть сам Тарас відчув якусь гордість, хоч і не розумів її змислу. Йому хотілося стати на лаву й сказати всім голосно: "А я Катрин брат!"
Іде Катруся з ложа,
А за нею Махір-Божа —Наложила короночку На її головочку.
Дійсно, Катря йде так, мов незриму корону тримає на голівці. І всім радісно на неї дивитися — і чоловікам, і молодицям. Сьашки не знають уже, як її й звеличати.