Викотили, викотили Медовую бочку,
Видурили, видурили У свата дочку.
Та не саму дочку,
А й її скриночку,
Зосталося днище Та ще й гребенище.
Не журися, теще —Я приїду еще...
Дружечки-дівчатка, навпаки, мов сиріточки-голубочки, плачуть піснею: Ой стань же, моя матінко, в порозі,
Вже ж я молода в дорозі.
Я ж тобі, матусенько, вклонюся,
Кіскою земельку устелю,
Слізками ніжки обіллю.
І, мов на виклик цей, стали мати з дочкою на порозі, обнявшися. Катря тихо попустилася вниз і припала головою до ніг матері. А у Катерини вже й сліз немає, тільки руками перед собою ворушить, мов відкидає що пріч. Насилу їх розлучили.
Кирилівські молодиці, що були в дворі, кинулися до саней з приданим і позасідали в них. Це вони вимагатимуть викупу. Одна співає:
Я гусята пасла,
По пір’їні складала Та в подушку клала...
Отже на тій підставі вимагає викупу. Друга собі:
А я по горі ходила Та рушнички дбала,
У крутому Дунаєчку білила,
У тихого бережечка сушила.
Третя теж не відстає, вихваляючи свої заслуги:
А я таки пряха та ткаха,
А я таки раненько вставала,
А я таки тонких сорочок напряла...
Кирик вносить пляшку й передає Антонові. Антін ходить поміж возами й частує бабів.
Катря, мов черниця, що приймає постриг, повільно кланяється на всі чотири сторони і просить простити її. Кирилівська громада гуде невиразними словами прощання. Затягують бояри басами, щоб скоро сідала молода до саней, що плакання тут уже не поможе. А дружки:
Зачекай мене, мій сужений друже,
Я іще порогові та й не дякувала.
Ой дякую вам, пороги...
Де ходили мої білі ноги.
Катря стала на коліна й поцілувала поріг убогої батькової хати. Ту грань, що берегла від лихого натиску мале дитя, ту охорону, за якою чулося і тепло, і рідні бережучі руки.
Катрю підводять. Свашки турбуються, чи в стані будуть коні довезти молоду:
Ой коні наші, сиваші,
Чи були ви на паші?
Чи чуєтесь на силу,
Чи довезете княгиню Да на тую гіроньку крутую,
Да у тую світлоньку новую?
У тій світлоньці мед-вино п’ють —Ой там тебе, Катрусю, давно ждуть.
Катрю сажають на сани. Вона стала там на коліна і хреститься. Очі високо підняла до темного неба і молиться щирою дівочою молитвою, просить усі сили невідомі, щоб дали долечку, любов довічню й тиху злагоду. Вся душа її молода виривається в ту таємну високу далечінь, звідкіля зсилається на землю благо...
Молодий сів коло молодої, держить образ у руках, Катря — хліб і вільце, ознаку свого непорочного дівоцтва. Це її берло, оцієї княгині.
Розукрашені лентами коні трясуть головами, погоничі пугами ляскають. Скоро від’їзд!..
Уже лаштуються на вози всі, хто має їхати, вже скриплять ворота — хтось відчиняє. Хто ж то такий? То батенько!..
Серед розчинених воріт самотня фігура згорбленого чоловіка. Тричі перейшов ворота туди й назад, потім зупинився і... заспівав.
А так, так.... Заспівав він, цей прибитий недолею мужик — і дивно звучав репаний голос у півтьмі присмерку. Кликав долю хоч дочці своїй, коли сам її не зазнав:
Ой пересердьтеся, вороги... —Не переходіть дороги!
Нехай перейде Господь сам І наша ненька миленька,
Щоб була доленька щасненька.
А ненька веде коня... Ледве ступає ногами, движеться, як тінь.
Довела до воріт, пустила вузду. Стала коло чоловіка і якось не по-жіночому, а по-дівочому пригорнулася до нього. Дочку здалека тільки поблагословила білою схудлою рукою, а говорити вже нічого не могла.
Візничий цмокнув на коней і легенько виїхав з воріт.
А як тільки виїхав, устав — та як гикнув! Та як крикнув! І рвонули коні з копит, забрязчали дзвінки... А з воріт — сани за саньми, сани за саньми.... Ото накриють Красицького на добру вечерю! Щоб знав, як наших дівчат брать!..
Виїхали останні. Повиходили люди з двору, розсипалися вулицею. На воротях зосталися тільки батько та мати, як сироти, та ще вутлою купочкою стовпилися дівчатка коло тину й тихо, прозоро співають:
Так був зятенько —Як не бував,
Тільки моє подвір’ячко Кіньми стоптав...
Тільки мою комору Ограбував,
Тільки мою дитину Собі узяв...
Увійду я в комору —Ні скрині,
Гляну я на кровать —
266
Ні перини,
Піду я в світлоньку —Ні дитини...
Глянула у віконце —Аж слід знать,
Куди мою донечку Повіз зять.
Золотії вербоньки Поросли —Куди мою донечку
Повезли...
Тихо співають дівчата... А там десь, у тьмі вечора, несеться поїзд вулицями. Ще чути, як дзвенять дзвінки, стріляють бояри... Якесь всенародне свято вийшло з цього весілля...
А в отворі розчинених воріт дві убогих постаті. Наче не по-селянському притулилися одне до одного. Дівчаточка вже пішли вулицею, он ледве манячить їх купочка, а звідти доноситься:
Бряжчали колокола, бряжчали —
Уже ж нашу Катречку помчали...
Батько Григорій аж наче постарівся за ці хвилини. Похилився до жінки й тихо говорить, мов до хворого дитяти:
— Ходім у хату, га?.. Ходім?.
І ледве чутно вже, як шепіт доносяться слова з дівочого гурту:
Огляділася мати —Нема дочки в хаті.
І хата не метена,
І куделька не плетена.
І горшки під лавкою Заросли муравкою...
Катерина глухо застогнала і, як сніп ячмінний, обвисла на руках у Григорія...
XVII
Ніч місячна, тиха. Тарасові не дали правити, й він може свобідно оглядати поїзд.
Далеко розтягнувся ряд саней, і з усіх них несуться пісні. Тепер уже всі співають, бо ніч гарна, бо весело, бо забулися й пани з їх примхами, і прикажчики з економами, різки, нагаї. Матері його чорт — хоч раз погуляємо!
Свашки всі веселі, всі підхмелені трошки, всім хочеться сміятись. Гомонять одразу всі, потім регочуть, і здоровий широкий той регіт покриває шум поїзда, передзвін дзвінків і звуки скрипок.
Катря сидить, закутана в кожух, і, притуливши очі, дивиться вперед, в імлу. І наче одлетіло, десь далеко позаду зосталося все — і мати, батько, рідна хата, подруги, дівоче життя. Одболіла, одплакала — кінець!
Попереду імла, а в ній... Хто може сказати, що в ній? Але, в усякім разі, своє життя, своя сім’я, своя хата. Правда, хата то може зразу й не своя, доведеться у свекра жити, але згодом буде ж!..
І не думалися вже думи про минуле, а думалися думи про будуче. Може, трудно буде спочатку привикати, але що ж, треба. Якісь вони гонорні наче, оті Красицькі, — може, й не вгодить? Взяти хоч би й Антона. Наче й такий, як усі парубки, й наче не такий. І чинарочка на ньому наче й така, як у всіх, наче й не така трохи. Якийсь там гудзик — а інакше пришитий. Ковнірець сорочки не так вирізаний і викладається якось по-інакшому.