Листи приятелів з України вельми радовали Тараса. З новим роком стали вони приходити частіш: але ж почта тоді ходила так не хапаючись, що, наприклад, з Чернігова до Орська лист ішов 25 день, а з Яготина — цілий місяць. "Не знаю, чи зрадів би я так батькові або матері, як вашому щирому слову", — пише він до Лизогуба 1 лютого; а коли одержав він від його скриньку з малярськими пристроями, дак зрадів так, "наче мала ненагодована дитина, побачивши свою матір". Одержавши 6 березіля той подарунок, поет-художник "цілісеньку ніч не спав, розглядав, дивився, перевертав, по тричі цілуючи всяку фарбочку, та як її не ціловати, не бачивши рік цілий! Боже мій! Боже мій! — пише він до Лизогуба на другий день, як одержав його посилку. — Який тяжкий та довгий рік! Та дарма! Бог поміг минув таки. Взявши в руки скриньку, я наче перелетів в малярню в Седнев! Сьогодні неділя, на муштру не поведуть, цілісенький день переглядатиму твій подарунок! Передививсь, перелічив, все, все до крихотки ціле (в скриньці) — і Шекспір, і фарби, і цизорик!" Насамкінець листа, просячи Лизогуба писати, Тарас додає: "Тільки Бог святий знає, як я радію, коли дійде до мене хоч одно слово з моєї бідної країни" 524.
522 Киев[ская] стар[ина]. — 1891. — Кн. II. — [С. 212].
523 Чалий, с. 69 — 70. [Лист до А. І. Лизогуба від 1 лют. 1848 р.].
524 Ibidem. — С. 72. [Лист до А. І. Лизогуба від 7 берез. 1848 р.]
Майже одночасно з Лизогубовими листами і подарунком малярським утішила Тараса своїм листом і "друг-сестра" його, княжна Рєпніна. "Ні, — писала княжна, — я не засміялась, а заридала б, коли б побачила вас тепер, і молила б Бога дати мойому язику красномовності, щоб утішити вас, піднести дух ваш вище вашої долі гіркої. О! коли б се від мене залежало! Але ж я бідолашна, безсила, і що зможу я /275/ зробити для вас, мій добрий Тарасе Григоровичу! Молитися, щоб Господь укрепив вас, щоб вложив милосердя в серце до тих, що навкруги вас... Як тут усі зраділи, коли прийшов ваш лист. Я розумію ваші муки від заборони малювати. Се суща питка" 525.
Оцей лист княжни, писаний 13 січня, Тарас прийняв лишень 12 лютого; одержавши його, поет "немов від тяжкого сну прокинувся". Лист друга-сестри "переніс мене", — писав Тарас 25 — 28 лютого до княжни, — з казарми темрявої до рідної України в прекрасний ваш Яготин. Яке чудове раювання виображати собі тих, що споминають про мене! Бесідуючи з вами, я святкую 25 лютого, хоч не так прекрасно, як колись, але тихо-претихо і так весело, так весело, як ніколи не святковав. Оцю велику радість ви мені дали".
Крапля крізь краплю починає падати на Тарасову душу цілющий духовий бальзам не тільки в листах Лизогуба і Рєпніної і в подарунках їх, але і в листах інших людей, як-от Сергія Левицького, Олександри Псьолівни, Лазаревського, Чернишова. Лизогуб і Рєпніна прислали йому книжок, тих саме, яких він бажав, дві книжки творів Шекспіра, твори Лермонтова, "Евгения Онегина" Пушкіна; дві книжки "Полного собрания сочинений русских авторов" і "О подражании Христу". А тим часом і ротним командиром став капітан Степанов, людина не п’юща і не така причеписта, як Глоба. Він, вже ж не без впливу оренбурзьких приятелів Тарасових — Александрійського, Герна, Левицького, Лазаревського і інших, почав, як кажуть, дивитися крізь пальці на те, що Шевченко добув собі малярські потреби і часом малював і писав. Нарешті і з Оренбурга прийшла дуже важна звістка — і вона, певна річ, мала велику вагу на поблажливість Степанова й іншого начальства. Стало відомо, що шеф жандармів, граф Орлов, питає у корпусного командира Обручова — як поводиться Шевченко, який у його "образ мыслей" і чи заслуговує він того, щоб прохати у царя дозволу йому малювати? Начальник 23 дивізії генерал Толмачов, зібравши звістки про Шевченка, відповів Орлову 30 березіля, що Шевченко поводиться добре, службою займається усердно, "в образе мыслей его ничего предосудительного не замечено" і заслуговує дозволу малювати 526.
525 Киев[ская] ст[арина]. — 1898. — Кн. III. — С 425.
526 Истор[ический] вестн[ик]. — 1886. — Кн. І. — С 160.
Така відповідь вже ж задля Орського начальства стала /276/ прямою указкою, щоб воно поблажливо дивилося на малювання Шевченка.
Всі оці дрібнички дали поетові-художнику спроможність хоч трохи відірвати душу й думки від життя казарменного і хоч трошки заспокоювати серце читанням, писанням віршів і малюванням. Одначе перед ним ввижалося нове лихо: похід навесні в степ. Похід вельми жахав його. Знати, що в Орську ходила ще в січні р. 1848 чутка 527 про сей похід, але очевидно, що Тарас не відав запевне, що то буде за похід, куди саме і задля якої потреби? Він тільки чув, що похід у степ річ тяжка, і боявся, щоб в гурті з іншими не вирядили і його. Чутка про похід стала під кінець лютого виразнішою, і 28 лютого Тарас писав до Рєпніної 528, що "навесні споді ваються походу в степ на побереж’є Аральського моря, щоб будувати там нову фортецю. Хто бував в тих походах, той, рівняючи їх до життя в Орській фортеці, називає останнє Едемом! Яково ж то там, коли тут Едем! Одно мене журить туди не ходить почта, і доведеться рік, а може, й три, коли переживу, не листуватися ні з ким близьким мойому серцю!.. Лякає мене теперішня хвороба — цинга, а в степу, кажуть, вона жахливо лютує! Страх! Перше я дивився на природу одухотворену і неодухотворену, як на найсуцільніший малюнок, а тепер буцім у мене очі перемінилися: ні ліній, ні барв, нічого не бачу. Чи вже ж оце почуття пре красного я навіть загубив ? А я ж так беріг його! так голубив його! Ні, мабуть, я тяжко прогрішив перед Богом, коли так страшенно караюся!"
Жах того сподіваного походу в степ не покидає Тарасової душі; пишучи 7 березня до Андрія Лизогуба 529, він каже: "Як пришле Варвара Миколаївна (Рєпніна) обіцяних книжок, тоді я і тяжкого походу, і Аральського моря, і степу безлюдного не злякаюся; одна тільки туга гризе моє серце: як заженуть у степ, дак не доведеться ні одного листа прийняти, ні самому послати; бо туди почта не доходить. От моє горенько! А може, доведеться рік або й другий простерегти нікчемне море".