Батальйонний командир Мєшков, людина, очевидно, розумніша й гуманніша, ніж командири 3 роти, спостерігаючи, що Шевченко не засвоює собі солдатської муштри, хотів вплинути на його самолюбство і казав до його, що коли він буде офіцером, дак не вмітиме ступити в гостинному покої, якщо не навчиться "витягувати носок" так, як се личить бравому жовнірові. Але на Тараса така осторога ні на волосину не вплинула. "Мені здається, — каже він 502, — що бравий солдат менш, ніж осел, походить на чоловіка: отим-то я й подумати боюся, щоб не походити на бравого солдата..." А ще й те: "Того довіку незабутнього дня, коли мені вичитали конфірмацію, я сам собі сказав, що з мене не зроблять солдата. Так таки і не зробили. Не тільки глибоко, а навіть і по верхам я не вивчив ні єдиного артикулу з рушницею".
Таке тяжке становище, в якому опинився Шевченко в Орську, можна б хоч трошки полегшити якою-небудь розвагою, властивою людям більш-менш культурним, освіченим. Такою розвагою могло б стати товариство, листи приятелів і до приятелів українців, нарешті, читання книжок.
499 Чалий, с. 66.
500 Кам[ско]-Волж[ский] край. — 1897. — № 313.
501 Кобзарь. — Т. III. — Записки... — С. 21.
502 Ibidem . — С. 19. /263/
Погляньмо, чи було у Шевченка хоч одно що з сього?
Не відомо мені, з яких фактів один з Тарасових біографів — Маслов, а за ним і професор М. І. Стороженко 503 кажуть, що Шевченкові було в Орську ліпше, ніж можна було сподіватися. "Офіцери поводилися з ним по-товариськи, а коли Шевченко і страждав морально, так головним чином з туги за рідним краєм та з мордовливої свідомості свого безправ’я і, нарешті, через заборону писати і малювати".
Певна річ, що й того, про що каже д. Стороженко, досить на те, щоб така людина, як Шевченко, жахливо мордовалася. Але ж вгорі ми бачили вже і ще побачимо, як впливала на його муштра й казарма. А тепер річ поведемо про відносини до його офіцерів з Орської залоги.
В листі до княжни Рєпніної Шевченко писав 26 лютого р. 1848: "Офіцери, спасибіг їм, приймають мене по-товариськи"; одначе се було таке товариство, що він мусив від його втікати, бо в тому товаристві "гірш, ніж в казармі", додає поет в тому ж таки листі до Рєпніної, "і сі люди — да простить їм Господь! — претендують ще на освіту — через те, що декого з них прислано сюди з Росії. Боже мій! Невже і мені судилося таким же стати? Страшно". Та й таке товариство треба було прихилити до себе горілкою. Шевченко уживає простих, але відповідних заходів: купить було чимало горілки та закуски, покличе на полювання офіцерів, а з ними і свого ротного командира, та й напоїть їх 504. Вельми плачливий приклад моральної низини ми маємо в особі одного з тих офіцерів: приклад, взятий з урядової звістки. Поручник з того самого 5-го батальйону — Бархвіц, не маючи з чим з’їздити з Орська в Оренбург, позичив у Шевченка 68 руб; так як взяв, так і забув про позику. За два роки після позики Шевченко вдався до свого начальства, щоб виправило з Бархвіца ту позику. На лихо, Шевченко, позичаючи Бархвіцу гроші, не взяв з його документа, а Бархвіц з того покористувався і відповів начальству, що грошей у Шевченка не позичав, та ще й прохав, щоб начальство "поступило с рядовим Шевченком по всей строгости законов за ложное предъявление претензий"505.
503 Киев[ская] стар[ина]. — 1888. — Кн. X. — С. 6.
504 Чалий, с. 66.
505 Киев[ская] стар[ина]. — 1891. — Кн. II. — С 335.
Про товариство між темними жовнірами казарми — нема що й казати. Правда, були між ними теж заслані "господа /264/ дворяне"; але годі було й думати про товаришування з ними! "Доки не закинули мене до Орської фортеці, — каже Шевченко 506, — мені й на думку не приходило, що є на світі такі нащадки нашої православної громади, як оці конфірмовані "господа дворяне". Перший поганець з оцього лиходійного кодла вельми вразив мене своїм життям лиходійним, найпаче, коли я почув, що й він "нещасний", такий же, як і я, засланець, значить — товариш мій і по долі, і по кватері, себто по казармі. Слово "безщасний" завжди викликало моє спочуття, доки я не почув його в Орську; тут воно стало мені таким огидливим, що я й досі (1857) не спроможуся вернути йому колишнє значення його. По приказу Обручова (начальник Оренбурзького війська) довелося мені сидіти в казематі вкупі з таврованими варнаками, і там я запевнився, що слово "безщасний" більш личить отим таврованим, ніж тим "господам дворянам".
506 Кобзарь. — Т. 3. Записки Шевченка... — С. 26 — 28 [(Запис від 25 і 26 черв. 1857 р.)].
Коли в Орській фортеці Шевченко і зазнав дійсно товариських відносин і розваги, дак єдине між засланими туди за справи політичні поляками. Де з ким з них він небавом сприятелився і приятелював щиро довіку.
Читати у Шевченка, опріч Біблії, спершу нічогісінько не було; тим паче малювання було б йому великою і корисною розвагою; так малювати йому цар заборонив, і заборона тяжко нудила, мордовала його. "Скільки б можна було зробити малюнків з киргизів, коли б не було заборонено мені малювати! — писав поет-художник до Рєпніної 24 жовтня 1847 р. — Дивитися і не сміти малювати, се така мука, яку зрозуміє тільки сущий художник". Не маючи права малювати, художник бажав хоч трохи задовольнити потребу своєї душі, дивлячись на малюнки. Коли його арештовано у Києві, дак одібрали в його цілий портфель малюнків його з краєвидів рідної України й інших. Портфель той забрав київський губернатор Фундуклій. Прибувши до Орська і гадаючи, що Фундуклій лишив портфель у себе, Шевченко ще 20 червня прохав своє начальство, а потім вдався до Фундуклія листом 16 липня р. 1847, щоб переслали до його портфель і інші речі, які одібрано у його: "В портфелі тому є оригінальний малюнок відомого французького художника Ватто. Коли бажаєте, — писав Тарас до Фундуклія, — придбати собі той малюнок, дак я охоче його продам вам за ціну, яку самі положите Я уступив би вам і види /265/ з київських краєвидів, але ж раз, що вони ще не викінчені, а вдруге, — вони нагадуватимуть мені тут наш Київ прекрасний" 507. Фундуклій на те не відповів нічого, і от через що: коли Шевченко, ще як був у Петербурзі в арешті, довідався, куди його засилають, прохав від шефа жандармів графа Орлова забрати у Фундуклія скриньку з красками і портфель з малюнками і вернути їх йому, Шевченкові. Орлов казав Фундуклієві переслати ті речі до III отд[еления], і коли останнє розгляділо ті краски і малюнки, Орлов 15 липня р. 1847 написав в Оренбург оповістити Шевченка, що ті речі не варті того, аби їх і пересилати, тим то він, Орлов, звелів лишити їх в III отд[елении]" 508.