422 Кам’яниця збереглася й понині. — Ред.
Перебуваючи у Лизогубів в Седневі, от як проводив Шевченко день.
Вранці, коли була погода добра, ішов гуляти по селу; вернувшись, пив чай з Андрієм Лизогубом, а потім сідав чи малювати, чи писати. "Малюючи, часом випивав чарку горілки".
Обідав завжди укупі з усією родиною Лизогубів; а "увечері більш того, що пісні співав або слухав, як Ілля Іванович Лизогуб грав на роялі", а грав він, як казано мені, дуже добре.
З Седнева Шевченко виїхав коли не 2, так вранці 3 квітня: бо 5 квітня він був вже у Києві.
Певна річ, що щасливим і вселим поспішав Шевченко до Києва.
Приїхавши з Седнева до Чернігова, він застав тут лист Костомарова.
Останній, не одержавши від Тараса листа, писаного 1 лютого з Борзни, був певен, що Тарас в Чернігові, і писав до його:
"Тарасе! Доки ти сидітимеш у тій "Цареградській гостинниці?" Приїзди у Київ. Я запевне дознався, що тебе вже постановлено учителем малярського іскуства (штуки) в університеті у "виде опыта", як кажуть. Іванишев тобі кланяється і каже, щоб ти не гуляв у Чернігові, коли нема пильного казьонного (урядового) діла". Під листом дати нема; але не буде помилки, що післав його Костомаров або на самому кінці лютого, або з початку березіля, і лист прийшов до Чернігова тоді вже, коли Шевченко виїхав звідтіль до /224/ Лизогубів. Інакше б він не гостював так довго в Седневі, а, певна річ, поспішив би до Києва, щоб швидше взятися до бажаного діла — учительства малярству при університеті.
І от їде Тарас Григорович гостинцем.
Весело дзвенить почтовий дзвоник; радісно б’ється серце поета-художника.
От вже він виїхав з темного броварського бору; на півдні перед ним блищить вже проти сонця хрест Лаврської дзвіниці, а от і сизий Дніпро, що так величаво підперезав Київ! На тім березі сизого пояса на зелених горах розкинув’ ся днедавній наш Київ — "свідок слави дідівщини".
Ген-ген на горі стоїть, немов спущена з блакитного неба, срібноголова, незвичайно зграбна, легесенька церква св. Андрія: там зараз біля неї на Трьохсвятительській улиці домик Монсіної-Шпонвилної; в тому домі, гадає Шевченко, великий друзяка Микола Костомаров з своєю благою ненею!.. От і берег!
Шевченко на поромі. Ясно-блакитні очі поета впилися в красу Києва.
Тихо, повагом рушає пором через Дніпро.
Широко, високо й далеко ширяє думками геній нашого слова, літаючи в сферу своїх народно-національних, демократичних ідеалів.
Ніщо не охмарює його великих надій, його благородних думок. Йому й на думку не впадає, що лиха недоля злодієм-розбійником підкрадується нишком до його і стоїть вже за плечима у його і от-от хапне його і навіки проглине його щастя сподіване.
Так, така тьмяна, жахлива думка не могла тоді прийти в голову до Тараса Григоровича. Навпаки, певна річ — на душі у його було надійно, ясно, простірно; на серці тепло!..
Ще кільки хвилин, і він гаряче поцілує руку Тетяни Петрівни і гаряче притисне до свого дружнього лона Миколу Йвановича...
От вже пором біля берега. Пором вже став... поромники вже кинули кодолу, об’якорюють пором. Народ хоче рушати з порома на суходіл...
Вже й Тарас Григорович сів на бричку; але ж! — поліціанти й жандарі загородили дорогу, нікого не пускають з порома.
Ось старший з поліціантів, "частный пристав", підходить до брички, на котрій сидить Шевченко, і питає у його:
— Ви Шевченко?
— Він самий. /225/
— Я повинен вас арештовати.
Жандарм плигнув на бричку, де сидів Шевченко. Бричка рушила з порома.
Здивованого Тараса Григоровича помчали до губернатора Фундуклія... "Свободный" художник Шевченко опинився в арешті...
Сталося се 5 квітня р. 1847.
ТАРАС ШЕВЧЕНКО
в арешті
[5/17 КВІТНЯ — 23 ЧЕРВНЯ (4 ЛИПНЯ) р. 1847]
І
Арештованню Шевченка і тій тяжкій долі, яка потім випала нашому поетові, спричинився студент київського університету Олексій Петров. Батько Петрова був якимсь урядником в Сурожі (в Чернігівщині); мати, повдовівши, жила з пенсії — за службу чоловіка; пенсія та була невелика, річно сотня карбованців; тим-то Олексій перебивався з лекцій приватних. З початком листопада р. 1847 він закватировав у Києві в домі попа з церкви св. Андрія Заводського. Тут кватировали два молодих українці: Сава Бодилевський, урядник з канцелярії генерал-губернатора, і Микола Гулак, що недавно скінчив університет в Дорпаті 423 і шукав собі посади. Трапилося так, що Гулакова світличка приходилася опостінь світлички Петрова, значить, останньому чутно було те, що говорилося у Гулака, де сходилися братчики Кирило-Мефодіївського товариства.
423 Дерпт — нині Тарту в Естонії. — Ред.
Небавом Петров помітив, що до Гулака ходить чимало студентів, професор університету Костомаров і ін. Людина цікава, метка і, очевидно, злидар моральний, Петров почав прислухатися до бесіди у свого сусіди і почув, як сам він признався на опиті, що там балакають про волю, "про республіканський устрій, про потребу знівечити в Росії монархічний устрій". Про республіку найбільш балакали Костомаров, дідич з Полтавщини Савич та студент Навроцький. Петров спостеріг з тих балачок, що розмовники організовали потайне політичне товариство. Небавом на обіді у Завадського Петров спізнався з Гулаком особисто /227/ і почав ходити до його. Вже й тоді в голові у його куйовдилася думка зробити донос на свого сусіда; але задля доносу не досить ще було того, що він з підслухів відав про товарист во; треба було роздобути більш певних подробиць. Ходячи до Гулака, він прикинувся лібералом, ворогом уряду російського. Гулак поводився з ним довірчиво, найпаче коли він почав доводити певність Гулакових думок і потребу єднатися людям ліберальним. За кільки тижнів Петров досяг того, що товариство прийняло його до свого гурту.
9/21 січня 1847 р. Шевченко виїхав з Києва, як ми вже те бачили в попередньому нарисі. Петров запевне не відав, ку ди виїхав Шевченко, гадав, що до Петербурга "шукати собі посади". В Києві були ще братчики Навроцький і Опанас Маркович, з котрими Петров приятелював та вивідував подробиці про діяльність товариства. Нарешті 28 лютого Навроцький поїхав в Полтаву, а Маркович в Пирятин чи в Переяслав (певніш останнє).