На другий день після постанови Академії Шевченко 23 березіля писав до Кухаренка: "Я сьогодні Петербург покидаю. Літом буду в Таганрозі. Напиши до мене, як там шлях знайти до твого гнізда, бо мені дуже треба побачитися з тобою. Я якось писав до тебе, та, мабуть, не дійшло, або ти запишався, або тобі ніколи і ждеш півтора року, щоб заплатити мені, так як я за твоє сало ласку і добре слово заплатив. Не згадуй злого, а пом’яни добре і напиши мені, хоч де ти живеш, щоб я знав, як долетіти до тебе. Пиши до мене в Миргородський повіт, в село Маринське 302 на ім’я Александра Андрієвича Лук’яновича 303.
302 С. Мар’їнське. — Ред.
303 Джерело вказано помилково; текст поданий, ймовірно, за копією листа, виконаного М. Крамаренком (М. О. Дикаревим). — ІЛ. — Ф. 77 — 127. — Ред.
Р. 1844 теж небагацько написав Шевченко: опріч віршів /156/ "Чигирин" і "Сон", він переложив на рідну мову "Назара Стодолю" і написав поему "Наймичка", опріч того, переложив з Давидового Псалтиря кільки псалм. Куліш 25 мая р. 1845 про ті переклади писав до Бодянського 304, що Шевченко переложив псалми 146, 149 і інші "с блистательным успехом". На жаль, переклад псалму 146 досі не був надрукований і не відомо, чи він у кого зацілів.
304 Русский архив. — 1891. — Кн. II — С. 292 — [29]3.
ТАРАС ШЕВЧЕНКО
під час перебування на Україні
(1845 — 1847)
І
В 24 день березіля р. 1845 Шевченко рушив з Петербурга на Україну 305. По дорозі спинився в Москві; бачився тут з своїми приятелями професором Бодянським, артистом Михайлом Щепкіним 306 і з іншими. Щепкін був "світлим, свіжим, бадьорим, добрим". В Москві був недовго — виїхав в кінці березіля; їхав почтовими кіньми гостинцем через Тулу, Орел на Глухів. Хоча з Москви до Орла тільки три сотні верст, але поет каже, що він їхав би то три тижні і в дорозі набрався великого лиха. Звісно, навесні; вода і болото пойняли шлях, кілька разів віз перекидався і поет мусив купатися в калюжах, падаючи з воза. Харчі, яких набрав з Москви на дорогу, теж падали кільки разів з воза, попсовалися; Тарас мусив повикидати їх, а через те довелося, як каже він, подорожувати "на харчах святого Антонія". В Тулі, коли він сидів в готелі, якийсь чоловік приніс до його продавати рушницю і заправив за неї три карбованці. Тарас, не роздивляючись рушниці, купив її за карбованця. Доїхавши до Орла і зраховавши свої гроші, Тарас побачив, що з тієї сотні карбованців, з якою він виїхав з Москви, у його лишилося ледві 2½ карбованці. Значить, далі їхати почтовими кіньми ні з чим вже було; а проте він з тих 2½ карбованців купив собі ще "гармонійку" за карбованця.
305 Зоря. — 1894. — Ч. 5; Поэмы и повести... — С. 364 — і далі.
306 Кобзар. — Т. III. — Записки... — С. 45. — [Запис від 4 лип. 1857].
Тоді поєднав якогось фурмана Єрмолая і поїхав далі на Глухів, умовившись, що гроші заплатить, приїхавши. На якомусь заїзді, вже біля Есмані, коли стали вони, щоб погодовати коней, ні у фурмана, ні у Шевченка /158/ нічим було заплатити за сіно. Тарас імкнув, що отут-то і здасться ота придбана їм у Тулі нікчемна рушниця; він сподівався лишити її господареві заїзду в застанову, доки, приїхавши на хутір до свого знайомого Віктора Олександровича, пришле гроші. Тим часом, доки коні їли, Тарас заходився вчити господарську дівчину грати на гармонійці. Наука пішла добре; гармонійка подобалася господареві заїзду Омелькові Туману, а коли заграла на неї Олена, старий Туман спитав Тараса:
— Чи не продасть він тієї музики?
— Продати я її не продам, а коли хоче Олена, я їй подарую; а ти, діду, купи у мене рушницю.
Дід огледів рушницю і мовив: "На чорта мені ваша тульська рушниця, коли я і стреляти не вмію".
Мусив Тарас признатися, яке у його безгрошів’я. Дід усміхнувся і мовив: "Ну, Олено! Музика наша, неси її в хату". Таким чином поквітовали за сіно і Тарас поїхав далі на хутір до свого приятеля, що жив верстов за дві до Глухова.
Се було в суботу перед Великоднем 307 (значить, 14 квітня) . Чи довго гостював Шевченко у Віктора Олександровича, куди і кудою рушив далі — звісток нема. Можна гадати тільки, що з Глухова він поїхав до Києва, а звідсіль подорожував по Правобережжі, властиво по Київщині, і що ото і була та подорож, про яку він потім написав у своєму оповіданні "Прогулка с удовольствием и не без морали"; хоча проти такої думки знайдемо в сьому оповіданні деякі змагання і противоріч. Погодити їх я одначе відважуся, ставши на тому, що подорож, описана Тарасом в названому оповіданні і в "Капітанші", одна й та сама. Тоді вийде, що його їзда впродовж трьох тижнів з Москви до Орла, просто поетична гіпербола, а що виїхавши в кінці березіля з Москви, він ще до Великодніх свят приїхав до Києва, а звідсіль ще перед святами поїхав по Київщині та через Васильків, Білу Церков і Лисянку приїхав на свята в село Будища до якогось свого знайомого. Тут він і святковав. В п’ятницю підвечір, гуляючи по парку, він почав згадувати минуле України: "Йому було весело і приємно, його хвилювали сумні, задушевні наші історичні думи; він був зачарований їми; він перейнявся їх сумним тоном, пішов у свою світличку, взяв папір і написав епіграф до першої частини своєї нової поеми.
307 [Поэмы и повести (Капитанша)... — С. 378].
Епіграф взяв з думи про Олексія /159/ Поповича "По морю синьому, по каменю білому". Потім ліг на ліжко і віддався споминкам про своє життя в Академії, так щиро віддався, що аж заплакав: "Сльози оновили, воскресили його". Він зненацька почув в собі ту свіжу силу духу, що вдатна в нашому виображенню чудо сотворити. Перед ним повстав чудовий, прекрасний мир захватних, найграціозніших видінь. Він бачив, він мацав ті чарівні видіння, він чув небесну гармонію, він почував, що в йому воскрес дух живої пісні святої. Трохи заспокоївшись, він взявся за роботу. Певна річ, за написання поеми, і в середу на проводах вже перед світом написав останній вірш; положив перо, зітхнув, перехристився і мовив: "Слава тобі, Господи!" — і хотів заснути, але не заснув" 308. Очевидно, що писання поеми переймало всю душу, всі нерви поета.
На превеликий жаль, запевне не відаємо, яка то була поема. Можна тільки гадати, що то був "Єретик, або Іван Гус". До такої думки прихожу я, уважаючи, раз, на обставини, серед яких поета перейняло натхнення (весна, дивна природа, історичні думи, страстна п’ятниця, потім Великдень; відповідне їм богослужіння з піснями і молитвами, що хоч у кого переймають увесь духовий організм, оживляють і високо підносять дух), а вдруге, — на те, що, як каже Чужбинський 309, Шевченко літом того ж року читав йому "Єретика" і хвалився, що перечитав велику силу джерел, які належать до гуситів і до попередньої перед ними епохи; а щоб не наробити помилок, він у кожного чеха, якого стрівав у Києві чи деінде, розпитував про етнографічні і топографічні подробиці.