200 Кобзар. — Т. III. (Художник). — С. 76 — 77.
201 Ibidem. — С. 68.
"Я боявся йти в Академію. Брама академічна здавалася мені пащею, роззявленою у якогось страшного звірюки. Одначе ж, втомившись, ходячи по вулиці, я перехрестився і перебіг через страшну браму. В коридорі другої осади блукали мої нетерплячі товариші, наче тіні /104/ ті біля Харонового перевозу. Я пристав до їх гурту. Професори були вже в конференційному залі. Жахлива хвилина наближалася. З круглого залу вийшов інспектор. Я першим зустрівся з ним. Проходячи повз мене, він шепнув мені: "Поздоровляю!" Ніколи на своїм віку я не чув та й не почую такого слова солодкого, гармонічного. Я прожогом кинувся до господи".
Добре знати Шевченкові успіхи в живописі, найпаче в живописі патретній, ще й з того, що вже р. 1839 його знали яко доброго патретника і люде заможні, дуки вдавалися до його, щоб змалював патрети. На превеликий жаль, траплялося йому від тих дуків зазнати гіркі несправедливості. От приклади тому. Р. 1839 богатир, юнкер з полку керасирів Демидов, дідич, поєднав Шевченка змалювати патрет молодої його. Для сієї роботи Шевченкові треба було їздити в Гатчину, де жила та наречена Демидова. Шевченко патрет змалював, а грошей Демидов йому не заплатив 202. Другим разом дука Апрелєв, ротмістер, кавалергард з полку цариці, поєднав Тараса намалювати з його патрет. Єднаючись, він прохав Шевченка, щоб не боронив йому, приїздячи на сеанси, привозити своє снідання. Шевченко згодився. Апрелєв щоразу брав на снідання 200 устриць, четвертину холодної телятини, пляшку джину та шість пляшок портеру. Знати, що їдуха був неабиякий! На третьому сеансі він сприятелився з Тарасом "на ти", і оце приятельське "ти" запили шампанським. Шевченко каже: "Я раював від такого друга-аристократа". Але раювання скінчилося, скоро Тарас скінчив патрет, і треба було Апрелєву заплатити за роботу убогого художника. Пішов Тарас до його по гроші. Апрелєву ніколи. Пішов вдруге — знов ніколи, нікого не приймає; пішов він третім разом, четвертим, все те ж святе: "Ніколи, не приймає". "Тоді я, — каже Шевченко, — плюнув йому на поріг та и ходити перестав" 203.
До слова сказати, що Шевченко був незвичайний безсребреник, грошолюбства не було у його й на макове зерно. Коли траплялися у його гроші, він запомогав їми крівнякам і знаємим, і часто-густо, як се буде знати потім з фактів, приятелі як-от Чужбинський-Афанасьєв, і знайомі, як-от Бархвіц, взявши у його злиденну копійку в позику, не віддавали йому.
202 Кобзар. — Т. III. (Записки). — С. 144 [(Запис від 7 листоп. 1857 р.)].
203 Ibidem. — С. 43 — [44, запис від 2 лип. 1857 р.]
Переходячи через усе життя Тараса, ми дуже часто бачи-/105/тимемо певні факти його добрості, запомоги ближньому і поруч з тим його безкорисливість і негрошолюбство. Тепер наведу один факт з таких, що належать до часу, про який тепер саме у нас бесіда. Брат його Микита написав до його, просячи в позику грошей. Тарас, посилаючи йому 50 руб., відписує до його 2 березіля р. 1840 тими словами: "Знай, що мені гріх позичати братам гроші; коли трапляться, то так дам, а коли ні, то вибачайте" 204. В тому ж листі ми бачимо його пікловання і теплу любов до кревняків: "Поцілуй, — пише він Микиті, — діда Івана, доглядай сестру Марусю (сліпу), помагай бідній Ярині, а маляреві (чоловіку її, п’яниці) скажи, коли не схаменеться, то опиниться там, де йому і не снилося. Літом, може, приїду, та навряд, треба спершу довчитися. Скажи Федірці, нехай до мене напише, та тільки не по-московськи, а то і читать не буду".
Все, що досі було висловлено мною про життя Шевченка з часу визволення з крепацтва, запевняє нас, що і Сошенко, і Чалий, говорячи про "розкидливе і нерозсудливе" життя Тараса того часу, передали трохи густого, темного кольору, не наводячи для того фактів.
Бачили ми, що дійсне Шевченко бував між людьми, бував в театрі, в товаристві веселому , але про затру — не знаходимо ніже єдиного зерна. Гулянки ті, як я казав, були натуральним відпочинком після 8 — 9 годин праці щодня, без такої "загри" праця художника стала б про його не працею любленою, а тією каторгою крепацькою, з якої ледві вибився Шевченко, покинувши Ширяєва.
Часами сам Шевченко іронізував над своїми "гулянками". "От як я тепер гуляю: по театрах, по маскарадах вештаюся; по ресторанах вечеряю; гроші сію, як попало. Еге: а чи давно ж то сяяв над Невою той ранок незабутній, коли мене зустріли ви (Сошенко) в Літньому саду біля статуї Сатурна" 206.
204 Лист 1840 р., марта 2. — Киев[ская] стар[ина]. — 1891. — Кн. II. — [С. 211].
205 Кобзар. — Т. III. — С. [44] (Художник) і інші.
206 Ibidem . — С. 64.
Справив він собі на Великодні свята "непромоклого плаща" і сам себе питає: "Чи не чудно, що я радію з такої обнови святкової? Як добре подумати, так не чудно. Дивлячись на поли свого плаща лискучого, я думаю: чи давно-то я в замизканому халаті демикотоновому не відважувався й гадати про отакий плащ, а тепер: сотню рублів викидаю на /106/ плащ! Просто Овідієві метаморфози!.. А то, було, розживешся на коповика і несеш його в театр, не розбираючи, який там спектакль. За коповика, було, до смаку нарегочуся і гірко наплачуся, да так, що іншому й за цілий вік його не доведеться так плакати і так реготати. Чи давно се було? Не далі як учора, а яка переміна! Тепер я вже не інак іду в театр, як в крісла і дивитися йду не на те, що трапиться, а вибираю або бенефіс, або добрий спектакль".
Влітку велика частина людності вибирається з Петербурга літовати де поблизу на "дачах" (по хуторах); а тим, що літують в столиці, стають розвагою, хто спроможен, гулянки на "островах". Опріч того цар Микола завів був річно справляти 1 липня в Петергофі "народну гулянку". Довелося й Тарасові побачити останні. Першим разом він був там.р. 1836, як був ще крепаком і рабом Ширяєва: тоді він мусив йти до Петергофа нишком від Ширяєва. Тепер, р. 1839, за іншими обставинами, вже людиною вільною, навідався він на ту гулянку "народну" в Петергоф. Тепер на те свято він поплив на пароході вкупі з своїм великим учителем Брюлловим та з коханими учнями його, з Петровським та з Михайловим. Споминаючи про оці дві гулянки в Петергофі, Шевченко каже: "Бистрий перехід з горища неотеси маляра-мужика до велеліпної майстерської найбільшого художника нашого віку!.. Аж сам тому не йму віри, а дійсне воно так було. Я, нікчемний попихач, перелетів на крилах з брудного горища в чарівні зали Академії художеств! Одначе, чим же я хвалюся? Чим я доказав, що зумів покористуватися з напучування і з дружнього довір’я художника, величезного на цілий світ? Що я робив тоді? Чим я займався? Я тоді писав українські вірші, а вони такою страшенною вагою упали на мою душу" 207.